Човен уже пристав до понтона. Ми побачили, як той чоловік сів у Аннине авто і рушив з місця.
Дві години по тому працівник автозаправної станції, що стояла на відлюдді, побачив, як до крамниці забіг переляканий чоловік, він був весь у крові, руки зв’язані. То був Майкл Бірд.
— Зателефонуйте до поліції! — вигукнув він. — Мене переслідують, мене зараз схоплять!
Джесс Розенберґ
Неділя, 3 серпня 2014 року
Через вісім днів після прем’єри
У лікарняній палаті, де він пробув цілу ніч під наглядом, Майкл сказав нам, що на нього напали, коли він виходив зі свого дому.
— Я був у кухні. Щойно зателефонував дружині. Аж почув надворі якийсь гамір. Анна була у вбиральні. Я вийшов поглянути, що там коїться, й отримав у лице струмінь газу з балончика, а потім мене ударили в обличчя. Далі нічого не пам’ятаю. Отямився я в багажнику автомобіля, руки були зв’язані. Багажник раптом відчинили. Я вдав, ніби непритомний. Мене витягли надвір. Я відчув запах землі й трави. Потім почув шум, таке, наче копають землю. Урешті трохи розтулив повіки і побачив, що я в лісі. За кілька кроків від мене був чоловік у каптурі, він копав мені могилу. Я подумав про дружину, про дітей, мені не хотілося отак умирати. Я відчайдушно схопився на ноги і почав тікати. Спустився схилом і чимдуж помчав лісом. Той чоловік гнався за мною, я чув, як він біжить. Мені пощастило відірватися від нього. Потім я вибіг на шлях. Хотів було перепинити якесь авто, аж помітив бензоколонку.
Уважно вислухавши ту розповідь, Дерек сказав:
— Годі нам казочки розповідати. Ми знайшли ключі Стефані Мейлер у вашій шухляді.
Майкл остовпів.
— Ключі Стефані Мейлер? Що ви кажете? Це якась нісенітниця.
— І все ж таки це правда. Там були і ключі від квартири, і від дверей редакції, й від автомобіля, й від меблевого складу.
— Та це неможливо, — сказав Майкл, який не міг повірити своїм вухам.
— То це ви, Майкле? — запитав я. — Ви убили Стефані? І всіх тих людей?
— Ні! Звісно, ні, Джессе! Та це сміховина якась! Хто знайшов ті ключі в моїй шухляді?
Ми воліли, щоб він не ставив цього запитання: ключі знайшла не поліція під час обшуку, тож вони не могли бути доказом. У мене не було вибору, і я сказав:
— Кірк Гарві.
— Кірк Гарві? Він порпався в моєму столі й, мов за помахом чарівної палички, знайшов ключі Стефані? Безглуздя якесь! Він був сам?
— Так.
— Послухайте, не знаю, що це означає, та, гадаю, Кірк Гарві пошив вас у дурні. Як ото і з тією виставою. Що відбувається, скажіть на милість? Мене заарештовано?
— Ні, — відказав я.
Ключі Стефані Мейлер не були законним доказом. Невже Кірк справді знайшов їх у Майкловому столі, як він ото казав? Чи, може, вони були в нього від самого початку? Чи це Майкл хотів пошити нас у дурні, інсценізувавши напад на себе? Слово Кірка було проти Майклового слова. Хтось із них брехав. Хто?
Майклова рана була серйозна, і йому наклали кілька швів. На сходинках ґанку знайшли кров. Його розповідь наче підтверджувалася. Те, що Анну везли на задньому сидінні автівки, теж підтверджувало Майклову версію про те, що його вкинули в багажник. Крім того, ми обшукали його дім і редакцію «Орфея кронікл», та нічогісінько не знайшли.
Після нашого візиту до Майкла ми заглянули до Анни, яка була в сусідній палаті. Вона теж перевела ніч у лікарні. Відбулася вона порівняно легко: на лобі було величезне садно, одне око запливло чорним синцем. Вона уникнула найгіршого: на острівці знайшли закопане тіло Костіко, убитого з вогнепальної зброї.
Анна не бачила нападника. І голосу його не чула. Пам’ятала тільки, як її засліпили газом із балончика, і ті удари, від яких вона зомліла. Прийшовши до тями, вона зрозуміла, що на голові в неї мішок. Що ж до автомобіля, де можна було б знайти відбитки пальців, то його так і не знайшли.
Анна хотіла вже йти додому і попросила нас відвезти її.
Коли в коридорі ми виклали їй Майклову версію, вона засумнівалася:
— То, виходить, нападник лишив його в багажнику, а мене віз човном на той острів? Навіщо?
— Човен не витримав би ваги трьох тіл дорослих людей, — сказав я. — Він збирався зробити два рейси.
— А ви нічого не бачили, коли прибули до Бобрового озера?
— Ні, — відказав я. — Ми відразу ж попливли.
— То ми нічого не можемо вдіяти проти Майкла?
— Нічогісінько. Потрібні неспростовні докази.
— Якщо Майклові таки нема чого закинути, — сказала Анна, — то чому Міранда збрехала мені? Вона казала, що зустріла Майкла за кілька років по смерті Джеремі Фолта. Та я побачила в їхній вітальні світлину, датовану 1994 роком. Лише на півроку пізніше. Натоді вона вже повернулася до батьків у Нью-Йорк. Отож могла зустріти Майкла лише тоді, коли була рабинею у Джеремі Фолта.
— Гадаєш, Майкл міг бути отим чоловіком із мотелю? — запитав я.
— Так, — відказала Анна. — І Міранда вигадала про те татуювання, щоб заплутати сліди.
Тут ми зустріли і Міранду Бірд, що прийшла перевідати чоловіка в лікарню.
— Ох, Анно, яке у вас обличчя! — вигукнула вона. — Мені так шкода, що з вами таке скоїлося. Як ви почуваєтеся?
— Та нічого.
Міранда обернулася до нас.
— Тепер ви переконалися, що Майкл тут ні до чого. От сердега, як він там?
— Ми знайшли Анну там, де ви і вказали, — мовив я.
— Та це пусте! Боброве озеро знають тут усі. У вас є докази?
Доказів у нас не було. У мене було таке враження, наче ми знову переживаємо розслідування стосовно Тенненбаума 1994 року.
— Ви набрехали мені, Мірандо, — сказала Анна. — Сказали, що зустріли Майкла за кілька років після смерті Джеремі Фолта, а це неправда. Ви познайомилися з ним, як були у Ріджспорті.
Міранді заціпило.
Вона геть розгубилася. Дерек побачив, що в почекальні нема нікого, і запросив нас туди. Ми посадили Міранду на дивані, й Анна сказала:
— Коли ви зустріли Майкла?
— Я вже не пам’ятаю, — пробурмотіла Міранда.
Тоді Анна запитала:
— Майкл — це той чоловік із мотелю, який відбився від Костіко?
— Анно, я...
— Відповідайте на запитання, Мірандо. Не змушуйте мене відвезти вас до відділку.
Мірандине обличчя пополотніло.
— Так, — урешті відказала вона. — Не знаю, як ви дізналися про той випадок у мотелі, але то був Майкл. Я зустріла його, коли приймала гостей у клубі, наприкінці 1993 року. Костіко хотів, щоб я заманила його в пастку, як й інших чоловіків. Але Майкл не піддався.
— Отож коли я розмовляла з вами, — сказала Анна, — ви вигадали цю історію з татуюванням, щоб пустити нас хибним слідом? Навіщо?
— А щоб захистити Майкла. Якби ви дізналися, що то був він...
Міранда замовкла, усвідомивши, що сказала забагато.
— Кажіть, Мірандо, — роздратовано кинула Анна. — Якби ми дізналися, що в мотелі був Майкл, то що відкрилося б?
По її щоці покотилася сльоза.
— То дізналися б, що він убив Джеремі Фолта.
Отак ми повернулися до того самого пункту — до Джеремі Фолта, про якого ми знали, що його убив міський голова Ґордон.
— Майкл не вбивав Джеремі Фолта, — сказала Анна. — Ми певні цього. Його убив мер Ґордон.
Її обличчя посвітліло.
— То це не Майкл? — зраділа вона, буцім та вся халепа була тільки страшним сном.
— А чому ви гадаєте, Мірандо, що Майкл убив Джеремі Фолта?
— Після випадку з Костіко я кілька разів бачила Майкла. Ми закохалися одне в одного. І Майкл вирішив мене видерти з пазурів Джеремі Фолта. Усі ці роки я вважала, що... О боже, мені так полегшало!