— Ми трохи запізнилися й прийшли, як вона вже поїхала. Усе загострилося, коли той свідок упізнав автомобіль біля кафе «Афіна». Тед запанікував. Ми зустрілися. Він запитав: «Навіщо ти вбив тих людей?». Я сказав: «Бо вони мене бачили». І тоді Тед вигукнув: «Мер Ґордон наш партнер! Це він убив Джеремі! І хотів, щоб ми убили Меґан! Ні він, ні його родина нічого не сказали б!». Потім розповів мені, як у середині червня міський голова став його алібі.
Середина червня 1994 року
Того дня Тед Тенненбаум зайшов до міського голови, щоб поговорити про кафе «Афіна». Він хотів помиритися з ним. Не міг більше витерпіти тієї постійної напруги. Було вже після полудня. Ґордон прийняв його у вітальні. Крізь вікно мер побачив когось у парку. Тед сидів так, що не міг цього бачити. Міський голова похмуро сказав:
— Є люди, яким ліпше не жити на світі.
— Хто це?
— Не має значення.
Тієї миті Тед відчув, що Ґордон може бути тією людиною, яку він шукає. Він вирішив розповісти йому про свій проект.
У крайовому центрі поліції штату Майкл сказав нам:
— Сам того не знаючи, я вбив нашого партнера. Наш геніальний план провалився. Але я був певен, що поліція не зможе притиснути Теда, бо він не вбивав. Я не сподівався, що вона докопається до продавця зброї. А потім і до Теда. Якийсь час він ховався в мене. Вибору я не мав. Його авто стояло у мене в гаражі. Урешті його мали знайти. Я був страшенно переляканий: якщо поліція знайде його, я теж пропаду. Урешті я його вигнав, погрожуючи пістолетом, який у мене лишився. Він поїхав і за півгодини за ним почала гнатися поліція. Того ж таки дня він загинув. Поліція визнала його вбивцею. Я був у безпеці. Назавжди. Я знайшов Міранду, і ми вже ніколи не розлучалися. Ніхто не знав про її минуле. Її родина думала, що вона два роки була в скаутах, а потім повернулася додому.
— Міранда знала, що ви убили Меґан і родину Ґордонів?
— Ні, вона нічого не знала. Але гадала, що я усунув Джеремі.
— Тим-то вона і збрехала мені, коли я її про це розпитувала, — сказала Анна.
— Авжеж, вона вигадала оте татуювання, щоб захистити мене. Вона знала, що розслідування сягнуло і Джеремі Фолта, то боялася, що ви докопаєтеся й до мене.
— А Стефані Мейлер? — запитав Дерек.
— Островскі найняв її, щоб провадити слідство. Вона приїхала до Орфеї, сказала мені про це і почала порпатися в архіві. Я запропонував їй посаду в «Орфея кронікл», щоб стежити за нею. Сподівався, що вона нічого не знайде. Кілька місяців вона топталася на місці. Я телефонував їй як анонімний інформатор із кабін міських телефонів. Спрямовував її до волонтерів і фестивалю, що було хибним слідом. Призначав їй побачення в «Кодяк-грилі» й не приходив, щоб виграти час.
— Ви і нас намагалися пустити слідом фестивалю, так? — запитав я.
— Авжеж, — зізнався він. — Але Стефані знайшла Кірка Гарві, і той сказав їй, що ціллю була Меґан, а не Ґордон. Вона поділилася цим зі мною. Хотіла розповісти про це в поліції штату, але тільки щоб спершу її допустили до слідчої справи. Я мусив щось удіяти, вона таки докопалася б до всього. Я востаннє анонімно зателефонував їй, пообіцявши все розповісти 23 червня, й призначив побачення в «Кодяк-грилі».
— Того дня, коли вона прийшла в крайовий центр поліції штату, — сказав я.
— Я не знав, що робитиму того вечора. Не знав, чи розмовлятиму з нею, чи просто втечу. Але твердо знав, що не хочу все втрачати. Вона прийшла до «Кодяк-гриль» о вісімнадцятій годині, як ми і домовилися. Я сидів неподалік за столом. Стежив за нею весь вечір. Урешті о двадцять другій годині вона пішла. Я мусив щось удіяти. Зателефонував їй із кабінки в ресторані. І призначив зустріч на паркувальному майданчику коло пляжу.
— І таки прийшли.
— Так, і вона мене впізнала. Я сказав, що все поясню їй, покажу щось дуже важливе. Вона сіла до мене в авто.
— Ви хотіли відвезти її на острів на Бобровому озері й там убити?
— Так, і ніхто там її не знайшов би. Та вона збагнула, що я збираюся укоїти, коли ми приїхали до Оленячого озера. Хтозна, як це вона второпала. Мабуть, інстинктивно. Вона вистрибнула з автомобіля й побігла лісом, я погнався за нею й упіймав коло озера. Потім утопив. Тіло вкинув у воду, і воно потонуло. Я повернувся до автомобіля. Тієї миті повз авто хтось проїжджав. Я запанікував, хутко сів і поїхав. У салоні вона лишила сумочку. Там були ключі. Я скористався ними, щоб увійти до її помешкання й усе там обшукати.
— Ви хотіли забрати результати її розслідування, — зрозумів Дерек. — Але нічого не знайшли. Тоді ви послали з її телефону повідомлення її батькам, щоб вони повірили, ніби вона кудись поїхала, і щоб виграти час. Потім інсценізували пограбування редакції, щоб викрасти її комп’ютер, а ми виявили це тільки згодом.
— Так і було, — підтвердив Майкл. — Того вечора я викинув її сумочку і телефон. Ключі лишив, бо вони ще могли мені пригодитися. Коли за три дні по тому до Орфеї приїхали ви, Джессе, я запанікував. Того вечора подався до помешкання Стефані й ще раз обшукав його. Аж тут нагодилися й ви, хоч я гадав, що ви вже поїхали з Орфеї. У мене не було іншого вибору, як засліпити вас газом із балончика і втекти.
— А потім ви все залагодили так, щоб бути під час репетицій вистави і стежити за розслідуванням, — сказав Дерек.
— Так. І я мусив убити Коді. Я знав, що він казав про Берґдорфову книжку. Адже в тій книжці голова Ґордон записав кодом ім’я Меґан Падалін. Мені почало здаватися, ніби всі вже знають про те, що я утнув 1994 року.
— А потім ви вбили Костіко, бо він міг вивести розслідування до вас.
— Так. Коли Міранда сказала, що ви допитували її, я подумав, що ви візьметеся потім і до Костіко. Я не знав, чи він згадає моє прізвище, та ризикувати не міг. Я поїхав за ним до його дому. Подзвонив, почав погрожувати пістолетом. Потім зачекав, поки смеркне, і змусив відвезти мене до Бобрового озера, а тоді веслувати аж до острівця. Потім я застрелив його і закопав там.
— Відтак настала прем’єра вистави, — сказав Дерек. — Ви гадали, Кірк Гарві знав, що ви вбивця?
— Я мусив передбачати все. Я заніс пістолет до Великого театру напередодні прем’єри. До обшуку. Потім був присутній під час вистави, ховався на трапі, щоб вистрілити.
— І вистрілили в Дакоту, гадаючи, що вона зараз виголосить ваше ім’я.
— Я став параноїком. Був уже сам не свій.
— А зі мною ви як учинили? — запитала Анна.
— У суботу ввечері я справді заглянув додому, щоб поцілувати дітей. Побачив, як ти вийшла з ванної кімнати і почала розглядати ту світлину. Я відразу ж угадав, що ти щось зрозуміла. Ухилившись від погоні на Бобровому озері, я покинув авто в лісі. Розбив собі камінцем обличчя й скрутив руки мотузком, якого знайшов у машині.
— Ви зробили все це задля того, щоб зберегти свою таємницю? — запитав я.
Майкл глянув мені у вічі.
— Якщо ви вбили перший раз, то можете вбити і вдруге. А якщо вбили двічі, то можете вбити все людство. Адже меж більше нема.
— Що ж, — сказав майор МакКенна, вийшовши з кімнати для допитів, — ви мали рацію від самого початку. Тед Тенненбаум теж винен. Але не тільки він. Браво!
— Дякую, майоре, — відказав я.
— Джессе, ми можемо сподіватися, що ви ще трохи залишитеся в поліції? — запитав майор. — Я вже для вас і кабінет звільнив. А якщо ти, Дереку, захочеш повернутися в кримінальний відділ, то твоє місце чекає на тебе.
Ми з Дереком пообіцяли подумати.
Коли вийшли з крайового центру поліції штату, Дерек запропонував нам з Анною:
— Може, повечеряємо в мене сьогодні? Дарля робить печеню. Треба було б відсвяткувати завершення нашого слідства.
— Дякую, — сказала Анна, — але я вже пообіцяла повечеряти з Лораною.
— Шкода, — з жалем сказав Дерек. — А ти, Джессе?
Я всміхнувся.
— А в мене сьогодні ввечері побачення.
— Справді? — здивувався Дерек.
— З ким? — захотіла знати Анна.