— Як це може бути? — запитав я. — Мати Стефані казала, що її звільнили з того видання у вересні, тож через це вона і приїхала до Орфеї. Чому ж тоді вона й далі туди вчащала? У цьому нема ніякого сенсу.
— Принаймні, — сказала Анна, — дати сплати дорожнього мита збігаються з отриманими штрафами. І я помітила, що місця, де її штрафували, були розташовані у безпосередній близькості від входу до будинку, де міститься редакція «Огляду». Зателефонуймо головному редакторові видання, нехай він це пояснить, — запропонувала вона, знімаючи слухавку.
Та не встигла вона набрати номер, як у двері кабінету постукали. То був співробітник експертної бригади з поліції штату.
— Я приніс вам звіт про те, що ми знайшли в помешканні й в автомобілі Стефані Мейлер, — сказав він, махаючи грубим конвертом. — Гадаю, це вас зацікавить.
Він сів на край стола.
— Почнімо з квартири, — сказав він. — Підтверджую, що підпал був навмисний. Усе полили пальним для автомобілів. І немає сумніву, що це не Стефані Мейлер підпалила своє помешкання.
— Чому ви так кажете? — запитав я.
Поліціянт показав пластиковий контейнер із пачкою доларів.
— Ми знайшли в квартирі десять тисяч доларів готівкою, що були заховані в резервуарі чавунної італійської кавоварки. Вони вціліли.
— Авжеж, якби Стефані чи бодай я сховала десять тисяч доларів готівкою в хаті, то, звісно ж, забрала б їх, перш ніж підпалити помешкання, — сказала Анна.
— А що ж ви знайшли в автомобілі? — запитав я.
— На жаль, там не було жодного сліду чужого ДНК, тільки самої Стефані. Ми порівняли проби зі зразками, що їх надали батьки. Зате знайшли записку, ще й досить загадкову, вона лежала під сидінням водія й написана була її рукою.
Полісмен дістав із конверта ще один пластиковий контейнер, в якому лежав аркуш, видертий із учнівського зошита, і на ньому напис:
Темна ніч -> Орфейський театральний фестиваль
Поговорити про це з Майклом Бірдом
— Темна ніч! — вигукнула Анна. — Як на тому аркуші, що лишили в архіві замість справи про вбивство чотирьох людей 1994 року.
— Треба поговорити з Майклом Бірдом, — сказав я. — Може, він знає більше, ніж захотів нам розповісти.
Ми знайшли Майкла в його кабінеті у редакції «Орфея кронікл». На наше прохання він підготував копії всіх статей, які написала Стефані для газети. Там була переважно місцева тематика: шкільний ярмарок, парад у Colombus Day[2], містечкове святкування Thanksgiving[3] для самотніх людей, конкурс гарбузів із нагоди Геловіна, дорожні пригоди та інші випадки в рубриці дрібної хроніки. Переглядаючи ті статті, я запитав Майкла:
— Яку платню отримувала Стефані в газеті?
— Тисячу п’ятсот доларів, — відказав він. — Чому ви запитуєте?
— Це може бути важливо для слідства. Не приховуватиму, що я ніяк не можу второпати, чому Стефані покинула Нью-Йорк і приїхала сюди, щоб писати про День Колумба чи про святкування запалених гарбузів. Я в цьому не бачу ніякого сенсу. Не ставте мені цього на карб, Майкле, та це ніяк не в’яжеться з тим амбітним образом, який змалювали мені її батьки та друзі.
— Я чудово розумію, що ви маєте на увазі, капітане Розенберґу. Я теж замислювався над цим. Стефані казала мені, що її геть знеохотило те звільнення з «Нью-Йоркського літературного огляду». Закортіло оновитися. Вона, бачте, ідеалістка. Вона хоче змінити світ. І той виклик, що кинуло їй життя, змусивши працювати в провінційній газеті, нітрохи не збентежив її, навпаки.
— Гадаю, тут інша причина, — сказав я і поклав перед Майклом аркуш, який знайшли в її автомобілі.
— Що це? — запитав Майкл.
— Нотатка, написана рукою Стефані. Вона згадує тут про театральний фестиваль в Орфеї й додає, що треба про це поговорити з вами. Що ви замовчуєте, Майкле?
Він зітхнув.
— Я обіцяв їй нікому про це не казати. Слово дав.
— Майкле, — наполягав я, — бачу, ви не усвідомлюєте, наскільки серйозна ця ситуація.
— Це ви нічого не розумієте, — відтяв він. — Може, є вагома причина в тому, що Стефані вирішила на якийсь час зникнути. А ви все псуєте, зчинивши цю бучу і розтривоживши людей.
— Вагома причина? — перепитав я.
— Може, вона відчула, що їй загрожує небезпека, і вирішила заховатися. Знявши цю веремію, ви ризикуєте деконспірувати Стефані: її розслідування набагато серйозніше, ніж ви можете собі уявити, і, може, вона ховається від тих, хто зараз її шукають.
— Ви хочете сказати, вона ховається від якогось полісмена?
— Можливо. Вона була дуже потайна. Я завжди наполягав, щоб розповідала мені більше, та вона ніколи не хотіла казати, в чому там копирсається.
— Це дуже схоже на ту Стефані, з якою я розмовляв якось, — зітхнув я. — Але як це пов’язано з фестивалем?
Хоч у редакції нікого не було і двері були зачинені, Майкл заговорив тихо, наче боявся, що хтось його підслухає.
— Стефані вважала, що на фестивалі щось затівається, казала, їй треба опитати волонтерів, але так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Я сказав, що їй ліпше написати серію статей для нашої газети. Це буде чудове прикриття.
— Буцім узяти інтерв’ю? — запитав я.
— Та не буцім, адже ми їх таки опублікували б. Я ото казав вам про фінансові труднощі газети: Стефані запевнила мене, що результати її розслідування сприятимуть припливу грошей до нашої скарбниці. «Коли ми опублікуємо це, — сказала вона якось, — то випуски „Орфея кронікл“ просто-таки з рук видиратимуть».
Повернувшись до комісаріату, ми врешті зателефонували колишньому начальникові Стефані, головному редакторові «Нью-Йоркського літературного огляду». Він звався Стівен Берґдорф і мешкав у Брукліні. Телефонувала йому Анна, та підключила телефон до гучномовця, щоб я міг чути розмову.
— Бідолашна Стефані, — засмутився Стівен Берґдорф, коли Анна поінформувала його про ситуацію. — Сподіваюся, з нею не сталося нічого поганого. Вона була дуже розумна, та й літературна журналістка пречудова, золоте перо. І дуже чемна. Завжди люб’язна з усіма. Ні прикрощів не мала, ні недоброзичливців.
— Якщо не помиляюся, ви звільнили її торік восени?
— Так. Просто-таки від серця відірвав: вона чудова дівчина. Але бюджет «Огляду» влітку дуже скоротився. Передплата була у вільному падінні. То я мусив заощаджувати і звільнився від декого.
— Як вона відреагувала на те звільнення?
— Та ви ж розумієте, це не дуже припало їй до вподоби. Проте ми розлучилися в добрих стосунках. Я написав їй у грудні, щоб дізнатися, як вона там. Стефані відписала, сказала, що працює в «Орфея кронікл» і що там їй дуже подобається. Я зрадів, хоч і трохи був здивований.
— То ви здивувалися?
Берґдорф пояснив:
— Стефані Мейлер — журналістка масштабу «Нью-Йорк таймс». Що їй було робити в другосортному часописі?
— Пане Берґдорфе, чи приходила Стефані Мейлер до вашої редакції після звільнення?
— Ні. Принаймні я не чув про таке. А що?
— А те, що ми з’ясували: останніми місяцями її авто багато разів паркувалося коло будинку редакції.
Поклавши слухавку в порожній натоді редакції «Нью-Йоркського літературного огляду», Стівен Берґдорф довго сидів збентежений.
— Що сталося, Стіві? — спитала його двадцятип’ятирічна Аліса, що, сидячи на дивані, фарбувала нігті червоним лаком.
— З поліції дзвонили. Пропала Стефані Мейлер.