— Ага, — сказав він, показуючи на чоловіка у світлому костюмі, — ось мер Браун. А ось, — показав він на ледве помітне обличчя, — шеф Кірк Гарві.
Я приїхав до крайового центру поліції штату, щоб скласти звіт із цього слідства майорові МакКенна. Зі мною був Дерек. Коли ми покидали Орфею, прямуючи головною вулицею, що купалася в промінні вранішнього сонця, Дерек, який востаннє був у Орфеї двадцять років тому, сказав мені:
— Нічогісінько тут не змінилося. Наче й час не сплив.
За годину ми були в кабінеті майора МакКенна, який приголомшено вислухав про те, що ми виявили упродовж вихідних. Після знахідок у меблевому складі ми вже мали докази того, що Стефані розслідувала убивство чотирьох людей, що сталося 1994 року, й виявила щось важливе.
— А нехай йому, Джессе, — зітхнув МакКенна, — невже ця справа переслідуватиме нас усе життя?
— Сподіваюся, що ні, майоре, — відказав я. — Але її треба розслідувати до кінця.
— Ти розумієш, що означатиме, якщо ви справді тоді помилилися?
— Пречудово розумію. Тим-то я й хотів би, щоб ви лишили мене в поліції доти, доки я доведу цю справу до кінця.
Він зітхнув.
— Ти знаєш, Джессе, мені треба буде заповнити стільки паперів і так виправдовуватися перед начальством...
— Знаю, майоре. І мені дуже шкода.
— А що буде з твоїм славетним проектом, задля якого ти вирішив піти зі служби?
— Він зачекає, поки я здам справу в архів, майоре, — запевнив я.
МакКенна щось буркнув і дістав із шухляди формуляр.
— Я зроблю це для тебе, Джессе, бо ти найліпший поліціянт, якого я знав.
— Буду дуже вдячний вам, майоре.
— Але твій кабінет від завтра посяде інший чоловік.
— Мені не потрібен кабінет, майоре. Я тільки заберу речі.
— І я не хочу, щоб ти провадив це слідство сам. Я дам тобі напарника. На жаль, інші пари в нашому підрозділі укомплектовані, адже ти мав завтра піти від нас, але не переймайся, я знайду когось.
Дерек, що сидів коло мене, врешті озвався.
— Я готовий попрацювати в парі з Джессом, майоре. Тому і прийшов сюди.
— Ти, Дереку? — здивувався МакКенна. — А скільки вже часу ти не був на оперативній роботі?
— Двадцять років.
— Завдяки Дерекові ми знайшли той меблевий склад, — сказав я.
Майор знову зітхнув.
— Іти кажеш мені, Дереку, що хочеш узяти участь у розслідуванні, яке змусило тебе покинути оперативну роботу?
— Авжеж, — рішуче потвердив Дерек.
Майор довго дивився на нас.
— А де твій службовий пістолет? — запитав він урешті.
— У кабінеті в шухляді.
— І ти ще пам’ятаєш, як ним користуватися?
— Так.
— Гаразд, то зроби мені таку ласку і спали бодай одну обойму в тирі, перш ніж пристебнеш кобуру на поясі. Так ось, панове, розслідуйте мені цю справу швидко і добре. Я не хочу, щоб небо обвалилося нам на голови.
Поки ми з Дереком були в крайовому центрі поліції штату, Анна часу дарма не гаяла. Заходилася шукати Кірка Гарві, та виявилося, що це набагато складніше, ніж вона собі думала. Довгенько шукала колишнього начальника поліції, та марно: він неначе випарувався. Ні адреси не було, ні номера телефону. Не маючи ніяких зачіпок, вона звернулася до єдиної особи, якій могла довіряти в Орфеї: до свого сусіда Коді, якого знайшла у книгарні, розташованій поблизу редакції «Орфея кронікл».
— Ох, тут сьогодні й кіт не валявся, — зітхнув Коді, коли вона переступила поріг.
Анна зрозуміла, що він сподівався покупця, почувши, що відчиняються двері.
— Надіюся, — провадив Коді, — феєрверки Четвертого липня приваблять хоч трохи люду, бо червень — геть ніякий місяць.
Анна взяла якусь книжку на розкладці.
— Вона цікава?
— Нічогенька.
— Беру.
— Анно, ти не зобов’язана це робити.
— У мене нема чого читати. А ця буде якраз.
— Таж, бачу, ти не задля цього прийшла.
— Не лише задля цього, — сказала вона, простягаючи йому п’ятдесят доларів. — Що ти можеш розповісти мені про вбивство чотирьох людей 1994 року?
Він насупився.
— Давненько вже я не чув про нього. Що ти хочеш дізнатися?
— Яка була обстановка в місті за тої пори.
— Жахлива, — сказав Коді. — Люди були страшенно приголомшені. Уяви собі, убили цілу родину, в якій був маленький хлопчик. І Меґан, дуже хорошу дівчину, її всі любили.
— Ти добре її знав?
— Чи добре я її знав? Вона працювала в книгарні. Тоді справи у нас ішли чудово, і все це завдяки їй. Уяви собі молоду гарну продавчиню, захоплену, просто-таки чудову. Люди з Лонґ-Айленду приїздили, щоб подивитися на неї. Ото лихо! Ото несправедливість! Для мене її смерть була страшенним струсом. Я навіть думав плюнути на все й поїхати відціля. Але куди податися? Тут усе моє коріння. Знаєш, Анно, найгірше те, що всі відразу втямили: вона загинула, бо впізнала вбивцю Ґордонів. Це означає, що то був хтось із-поміж нас. Хтось, кого ми добре знаємо. Кого щодня бачимо в супермаркеті, на пляжі чи навіть у книгарні. І, як на лихо, ми не помилилися, коли вбивцю таки знайшли.
— Про кого ти кажеш?
— Про Теда Тенненбаума, симпатичного, привітного хлопчину з доброї родини. Активного і завзятого члена суспільства. Реставратора за фахом. Члена добровільної пожежної залоги. Він брав участь у підготовці першого фестивалю.
Коді зітхнув і докинув:
— Не люблю я розповідати про це, Анно, надто вже боляче.
— Мені шкода, Коді. Останнє запитання: тобі знайоме ім’я Кірка Гарві?
— Авжеж, це колишній начальник орфейської поліції. Якраз перед Ґуллівером.
— А що з ним сталося? Я шукаю його.
Коді якось дивно поглянув на неї.
— Він зник майже відразу ж після тієї події, — сказав він, відлічуючи їй решту й пакуючи книжку в паперову торбину. — Більше ніхто й не чув про нього.
— А що з ним сталося?
— Хтозна. Він зник улітку 1994 року.
— Того самого року, коли сталося те вбивство?
— Авжеж, через три місяці. Тому я й пригадав. Дивне було те літо. Більшість мешканців міста воліли забути про те, що тут скоїлося.
Кажучи це, він узяв ключі й заховав до кишені мобільний телефон, що лежав на прилавку.
— Ти вже йдеш? — запитала Анна.
— Авжеж, скористаюся тим, що нема покупців, і піду попрацювати з іншими волонтерами до Великого театру. А тебе давненько не видно було, Анно.
— Знаєш, я така заклопотана зараз. Підвезти тебе? Я саме поїду до Великого театру, порозпитую волонтерів про Стефані.
Великий театр був розташований поруч із кафе «Афіна», тобто на початку чільної вулиці, майже там, де починалася набережна.
Практично як у всіх містечках, доступ до громадських будівель був безперешкодний, тож Анна з Коді пройшли до театру, просто відчинивши вхідні двері. Вони перетнули фойє, потім увійшли до театральної зали і попрямували центральним проходом, поміж рядами крісел із червоного велюру.
— Уявіть собі, що через місяць ця зала буде повнісінька, — гордо сказав Коді. — Усе це завдяки праці волонтерів.
Він хутко побіг сходами, що провадили на сцену, Анна подалася за ним. Вони пройшли завісу і ввійшли за лаштунки. Минувши лабіринт коридорів, штовхнули двері, за якими гуло мов у вулику. Там було повнісінько волонтерів: одні клопоталися квитками, інші — технічними питаннями. У залі готувалися розклеювати афіші й перечитувати проспекти, які мали піти у друк. У майстерні ціла бригада монтувала декорації.
Анна розмовляла з усіма волонтерами. Чимало поміж ними покинуло вчора театр, щоб узяти участь у пошуках Стефані Мейлер, і тепер вони допитувалися, як просувається слідство.
— Не так швидко, як мені хотілося б, — казала вона. — Та знаю, що вона частенько бувала у Великому театрі. Я зустрічала її тут не раз.
— Авжеж, — сказав куций панок, що завідував квитками. — Вона писала статті про волонтерів. А тебе вона ні про що не розпитувала, Анно?