Якщо я довела, що можу працювати на оперативній роботі, як співробітник із високим званням, так і в конкретних ситуаціях, то повсякденні стосунки залишалися складні: порушилася звична ієрархія, що досі існувала в комісаріаті. Цілі роки Ґуллівер із Монтанем працювали в парі, наче два вовки на чолі зграї. Першого жовтня наступного року Ґуллівер виходив у відставку, й усі гадали, що заступить його на тому посту Монтань. Тим-то Монтань і орудував у комісаріаті, а Ґуллівер тільки вдавав, що командує. Ґуллівер загалом був непоганим чоловіком, та начальник із нього кепський. Монтань крутив ним, як йому хотілося, бо давно вже взяв віжки до своїх рук. А тепер усе змінилося: з моїм приходом на посаду другого заступника шефа керували ми утрьох.
Звісно ж, це призвело до того, що Монтань відразу ж розпочав інтенсивну кампанію з моєї дискредитації. Він дав на здогад поліціянтам, що не треба дуже загравати зі мною. Ніхто в комісаріаті не хотів псувати стосунків із Монтанем, тож мої колеги старанно уникали спілкування зі мною поза службою. Та й у роздягальнях, я знала, коли наставала пора іти на пиво після чергування, він їм наказував: «І не думайте запрошувати цю дурепу, якщо не хочете прибирати гівно у вбиральнях наступні десять років».
«Таж певно, що ні!» — казали всі, запевняючи його у відданості.
Та ганебна кампанія, яку розгорнув Монтань, не сприяла моєму залученню до громадського життя в Орфеї. Колеги не схильні були бачитися зі мною після служби, тож відмовлялися від запрошень повечеряти, або ж скасовували такі зустрічі останньої миті, або ж навіть просто не приходили на вечерю. Вже не пригадую, скільки разів сиділа я сама в неділю за столом, накритим для вісьмох чи десятьох осіб, де стояло купа всіляких страв. Мої зв’язки з людьми були дуже обмежені: часом я ходила кудись із дружиною міського голови, Шарлоттою Браун. Мені подобалося кафе «Афіна», розташоване на головній вулиці, тож я трохи заприязнилася з його власницею, Сільвією Тенненбаум, з якою ми часом балакали про те і про се, але не можна було назвати нас подругами. Найчастіше бачилась я з моїм сусідою, Коді Іллінойсом. Коли мені було нудно, приходила до його книгарні. Часом допомагала йому. Коді також був головою об’єднання волонтерів театрального фестивалю, до якого я долучилася вже на початку літа, що гарантувало мені один вечір клопоту в тижні, бо на липень ми готували фестиваль.
Коли вже почало здаватися, що мене трохи визнали своєю в комісаріаті, Монтань посилив натиск. Він заходився гарячково порпатися в моєму минулому й давати мені двозначні прізвиська: «Анна-влучниця» або ж «Убивця», а потім казав колегам: «Ох, обходьте її десятою дорогою, хлопці: їй вистрілити — як раз плюнути». Потім реготав, мов дурнуватий, і казав: «Анно, а люди знають, чому ти покинула Нью-Йорк?».
Якось я побачила, що на дверях мого кабінету хтось прикріпив вирізку з давньої газети, де був заголовок:
«МАНГЕТТЕН: У ЮВЕЛІРНІЙ КРАМНИЦІ ПОЛІЦІЯ ЗАСТРЕЛИЛА ЗАРУЧНИКА».
Я побігла до кабінету шефа Ґуллівера і почала трясти тою вирізкою в нього перед носом.
— Це ви розповіли йому, шефе? Ви сказали про це Монтаневі?
— Я тут ні при чому, Анно, — запевнив він.
— То поясніть мені, звідки він про це знає!
— Із твоєї справи. Він так чи так дістався б до неї.
Вирішивши будь-що позбутися мене, Монтань улаштовував так, щоб мене посилали на найприкріші й найдрібніші завдання. Коли я сама патрулювала в місті або на його околицях, він часто озивався по рації з комісаріату: «Каннер, це диспетчерська. Терміновий виклик». Я їхала за адресою, яку мені давали, ввімкнувши маяк і сирену, й не підозрювала, що йдеться про якийсь незначний інцидент.
Дикі гуси перекрили автостраду номер сімнадцять? Посилали мене.
Кіт заліз на дерево і не може злізти? Посилали мене.
Стара і вже трохи недоумкувата пані чує підозрілий гамір і телефонує до поліції тричі за добу? Посилали теж мене.
Я навіть заслужила на світлину в «Орфея кронікл», у статті про корів, що втекли з обори. Кумедна, замурзана багном, як чорт, я відчайдушно тягла корову за хвоста, щоб загнати її назад за огорожу. Звісно ж, завдяки тій світлині я стала посміховиськом для колег із більшим чи меншим почуттям гумору: якось я знайшла вирізку з тією фотографією під двірниками мого службового автомобіля, і хтось написав на ній фломастером: «Дві орфейські корови». Ба більше, вихідними до мене в гості якраз завітали батьки з Нью-Йорка.
— От скажи, навіщо ти приїхала сюди? — запитав мене батько, вимахуючи тією вирізкою в мене перед носом. — Ти розладнала свій шлюб, щоб ловити корів?
— Ми зараз почнемо сваритися, тату?
— Ні, але, гадаю, з тебе був би хороший адвокат.
— Я знаю, тату, ти вже п’ятнадцять років кажеш мені про це.
— Як подумаю, що ти вчилася на правника, а стала поліціянткою в провінційному містечку! Біда, та й годі!
— Я роблю те, що мені подобається, а це найголовніше, правда ж?
— Я візьму Марка на роботу, — сповістив він урешті.
— Ох, тату, — зітхнула я, — невже ти справді хочеш працювати з моїм колишнім чоловіком?
— Він добрий хлопчина, ти ж знаєш.
— Тату, не починай! — благально вигукнула я.
— Він ладен тебе простити. Ви зможете жити разом, ти будеш правником.
— Я пишаюся тим, що працюю в поліції, татку.
Джесс Розенберґ
Вівторок, 1 липня 2014 року
За двадцять п’ять днів до прем’єри
Минув уже тиждень, як зникла Стефані.
Люди балакали тільки про це. Дехто поміж ними вважав, що вона втекла. Більшість гадала, що з нею скоїлося лихо, й занепокоєно чекала, хто ж стане наступною жертвою: мати великої родини, що подалася на закупи, чи дівчина, що повертатиметься з пляжу?
Того ранку першого липня ми з Дереком знайшли Анну в кафе «Афіна», де вона снідала. Вона розповіла про таємниче зникнення Кірка Гарві, ми з Дереком про те й не чули.
Це означало, що зникнення сталося після розкриття таємниці чотирьох убивств.
— Я трохи попорпалася в архіві «Орфея кронікл», — сказала Анна. — І ось погляньте, що знайшла у статті про перший фестиваль 1994 року.
Вона показала нам копію газетного матеріалу під назвою:
«СЛАВЕТНИЙ КРИТИК ОСТРОВСКІ РОЗПОВІДАЄ ПРО ФЕСТИВАЛЬ»
Я хутко пробіг очима початок статті. Там ішлося про думку Мета Островскі, знаного нью-йоркського критика, про перший орфейський фестиваль. Раптом мої очі прикипіли до одної фрази.
— Ось послухай, — сказав я Дерекові. — Журналіст питає в Островскі про приємні й прикрі несподіванки фестивалю, й Островскі відповідає: «Приємним сюрпризом, і з цим погодяться всі, звісно ж, є постановка п’єси „Дядечко Баня“, в якій Шарлотта Карел блискуче виконала роль Єлєни. Що ж до прикрої несподіванки, то тут нею беззаперечно слід вважати недоладну моновиставу Кірка Гарві. Якась дурня від початку до кінця, не личить фестивалю включати до програми таку геть бездарну річ. Я сказав би навіть більше: це образа для глядачів».
— Він сказав — Кірк Гарві? — недовірливо перепитав Дерек.
— Він сказав — Кірк Гарві, — потвердила Анна, пишаючись своїм відкриттям.
— То що це за халепа? — здивовано запитав я. — Шеф орфейської поліції бере участь у фестивалі!
— Ба більше, — докинув Дерек, — Гарві брав участь у розслідуванні вбивства 1994 року. Отож був пов’язаний і з убивствами, й із фестивалем.
— І чому Стефані хотіла його побачити? — запитав я. — Треба термінового його знайти.
У пошуках Кірка Гарві нам міг допомогти Льюїс Ербан, старий поліціянт, якого заступила в комісаріаті Анна. Вся його кар’єра минула в орфейській поліції, тож він добре знав Гарві.