Ми з Дереком та Анною пішли до нього в гості й застали за роботою коло величезного квітника перед хатою. Угледівши Анну, він аж засяяв усмішкою.
— Анно, я такий радий тебе бачити! Ти перша з-поміж колег прийшла дізнатися, як мені ведеться.
— Ох, це трохи шкурний візит, — відразу сказала Анна. — Ось зі мною співробітники поліції штату. Ми хотіли б побалакати з тобою про Кірка Гарві.
Хоч ми і відмовлялися, старий почастував нас кавою в кухні й сказав, що й гадки не має, що сталося з Кірком Гарві.
— Може, він помер? — запитала Анна.
— Хтозна. Сумніваюся. Скільки йому там зараз? П’ятдесят п’ять років.
— Отож він зник у жовтні 1994 року, тобто якраз після розкриття вбивства голови Ґордона і його родини, так? — допитувалася Анна.
— Авжеж. Майже відразу по тому. Лишив якусь чудернацьку заяву про те, що йде з посади. Ніхто так і не дізнався, чому і як це сталося.
— Було розслідування стосовно цього? — запитала Анна.
— Та не було, — похнюпившись над чашкою, трохи засоромлено сказав Ербан.
— Як це? — аж підскочила Анна. — Ваш начальник поліції все покинув, і ніхто так і не захотів дізнатися більше?
— Як по правді, всі його ненавиділи на тій посаді, — відказав Ербан. — Натоді шеф Гарві вже не контролював поліцію. Усю владу до рук перебрав Рон Ґуллівер, його заступник. У комісаріаті не хотіли мати з ним справ. Вони його ненавиділи. Прозивали Сам-Собі-Шеф.
— Сам-Собі-Шеф? — здивувалася Анна.
— Я ж сказав, усі його зневажали.
— А чому ж він став начальником поліції? — устряв Дерек.
— Бо спершу ми любили його. То був чоловік з харизмою, та ще й неабиякий розумака. І чудовий шеф поліції. Театральний фанат. Знаєте, що він робив на дозвіллі? Писав театральні п’єси! Всі вихідні збував він у Нью-Йорку, бачив усі п’єси, що там ішли. Він навіть поставив п’єсу, яка мала неабиякий успіх, зі студентською трупою Олбанського університету. Про нього й про все те писали в газеті. Він мав подругу, гарну мов зоря, студентку з тієї трупи. І такий провал, уявіть собі! Усе було в цього чоловіка, все.
— То що ж із ним сталося? — допитувався Дерек.
— Його слава тривала менше року, — пояснив Льюїс Ербан. — Окрилений успіхом, він написав нову п’єсу. Весь час казав нам про неї. Казав, це буде шедевр. Коли організували орфейський фестиваль, він чимдуж домагався, щоб під час відкриття грали його п’єсу. Але мер Ґордон відмовив йому. Сказав, що то кепська п’єса. Вони дуже сварилися через це.
— Але ж ту п’єсу таки поставили на фестивалі, хіба ні? Я читав відгук критика про неї в «Орфея кронікл».
— Він сам зіграв ту моновиставу. То був провал.
— Я хочу ось про що запитати, — уточнив Дерек, — як сталося, що Кірк Гарві таки взяв участь у фестивалі, хоч міський голова був проти?
— Бо його убили ввечері того дня, коли відкривали фестиваль! І керівництво перебрав на себе його тодішній заступник, Алан Браун, й Кірк Гарві зумів якось включити ту виставу до програми. Хтозна, чому Браун погодився. Певне, він мав набагато більше нагальних проблем, які треба було залагодити.
— Отож Кірк Гарві зумів виступити на сцені лише завдяки тому, що загинув Ґордон, — виснував я.
— Атож, капітане Розенберґу. Щовечора вона ішла в другій частині програми, у Великому театрі. То було цілковите фіаско. Все мало такий жалюгідний вигляд, ви уявити собі не можете. Він перед усіма виставив себе на посміховисько. І то був початок його кінця: репутація пішла псу під хвіст, дівчина його покинула, все зійшло нанівець.
— Але хіба поліціянти зненавиділи його за провал із п’єсою?
— Ні, — відказав Льюїс Ербан. — Принаймні річ не лише в цьому. Упродовж цілих місяців перед фестивалем Гарві казав нам, що в його батька рак і його лікують в Олбанській лікарні. Сказав, що візьме безоплатну відпустку і глядітиме його. Ми всі взяли це близько до серця. Мовляв, сердега Кірк, у нього батько вмирає. Збирали гроші, щоб відшкодувати йому відпустку власним коштом, організовували все, навіть працювали вихідними і перераховували йому заробітки, щоб він міг отримувати зарплатню під час відсутності. Адже він був наш начальник, і ми його любили.
— Та й що ж сталося?
— Усе випливло на поверхню: виявляється, батько був здоровісінький. Гарві вигадав ту побрехеньку, щоб їздити до Олбані й готувати свою славетну виставу. Відтоді ніхто не хотів його знати і підкорятися йому. Він боронився, казав, що забрехався і що ніколи й не думав, що всі будуть складатися задля нього. Та це тільки ще дужче розізлило нас, бо ж він, виявляється, думав не так, як ми. Від того дня ми вже не вважали його нашим шефом.
— Коли стався той інцидент?
— Ми виявили це у липні 1994 року.
— А як могла діяти поліція від липня до жовтня без начальника?
— Фактичним начальником став Рон Ґуллівер. Хлопці поважали його, все ішло як слід. Це було неофіційно, та ніхто не зважав на те, бо незабаром убили Ґордона, а потім його заступникові, Браунові, довелося довгенько клопотатися набагато важливішими справами.
— Проте, — сказав Дерек, — ми регулярно співпрацювали з Кірком Гарві під час слідства про вбивство чотирьох осіб.
— А хто ще співпрацював із вами в комісаріаті? — запитав Ербан.
— Ніхто, — визнав Дерек.
— І вам не видалося дивним, що ви контактували тільки з Кірком Гарві?
— Я про це тоді й не подумав.
— Майте на увазі, — уточнив Ербан, — що ми не нехтували роботою. Все ж таки сталося убивство чотирьох людей. Всі повідомлення населення бралися до уваги, всі прохання поліції штату теж. Проте, крім цього, Гарві провадив своє розслідування. Він дуже переймався тією справою.
— Значить, лишилися якісь папери?
— Авжеж. Та справа, яку провадив сам Гарві. Вона має зберігатися в архіві.
— Нема там нічого, — озвалася Анна. — Порожня коробка.
— Тоді в його кабінеті у підвалі, — сказав Ербан.
— А що то за кабінет у підвалі? — запитала Анна.
— Коли у липні 1994-го випливла на чисту воду вся та брехня, начебто його батько занедужав на рак, усі поліціянти прийшли у кабінет Гарві вимагати пояснень. Його там не було, тож ми почали обшукувати кабінет і незабаром зрозуміли, що здебільшого він працював над п’єсою, а не виконував поліційну роботу. Ми знайшли рукописи, сценарії, отаке все. Тож вирішили прибрати там: усе, що не стосувалося роботи начальника поліції, пустили в подрібнювач, і, повірте мені, після того лишилося дуже небагато паперів. Потім вимкнули його комп’ютер, взяли стілець і стіл й перенесли все це до комірки в підвалі. Там скидали всякий мотлох, ні вікон не було в ній, ні вентиляції. Відтоді, приходячи до комісаріату, Гарві йшов простісінько в підвал, до свого нового кабінету. Гадали, він і тижня так не витерпить, проте він просидів там три місяці, а в жовтні 1994 року і геть щез із поля зору.
Нам аж усередині похололо, коли ми уявили собі той путч, що його змалював Ербан, потім я озвався:
— І от одного чудового дня він зник.
— Так, пане капітане. Я добре пам’ятаю це, бо напередодні він захотів побалакати зі мною про цю справу.
Орфея, кінець жовтня 1994 року
Увійшовши до вбиральні комісаріату, Льюїс Ербан побачив Кірка Гарві, що мив руки.
— Льюїсе, мене треба поговорити з тобою, — сказав Гарві. Ербан спершу хотів було вдати, ніби не почув тих слів, але Гарві дивився на нього, тож він пробурмотів:
— Кірку, я дуже не хотів би, щоб хлопці мали на мене зуб...
— Послухай, Льюїсе, я знаю, що вчинив дурницю.
— Ох, Кірку, дідько б тебе вхопив, що з тобою сталося? Ми ж вихідними працювали на тебе!
— Я ні про що вас не просив! — ошкірився Гарві. — Я взяв безоплатну відпустку. Я нікому до кишені не зазирав. Ви самі запхали носа в це діло.
— А тепер у чому ми винні?
— Послухай, Льюїсе, ти маєш право ненавидіти мене. Але мені потрібна твоя допомога.