— Стефані Мейлер убили?
Запала мертва тиша.
— Треба зачекати результатів слідства, — відказав мер Браун. — Не треба робити поспішних висновків, прошу вас. Незабаром буде офіційне комюніке.
— Але в озері знайшли тіло Стефані Мейлер? — знову запитав Майкл.
— Я не можу сказати вам більше.
— Пане голово, ми бачили тут її батьків, — наполягав Майкл.
— Здається, це таки Стефані Мейлер, — мусив визнати Браун, якого загнали в куток. — Та батьки ще не впізнали офіційно її тіло.
Журналісти відразу ж засипали його запитаннями, та в тому хорі знову прозвучав голос Майкла Бірда.
— Отож Стефані вбили, — виснував він. — Гадаю, ви не казатимете нам, що пожежа в її домі була випадковим збігом. Що коїться в Орфеї? Що ви приховуєте від людей, пане голово?
Браун незворушно відказав спокійним голосом:
— Я розумію ваше запитання, але дайте змогу слідчим виконувати їхню роботу. Поки що я нічого не коментуватиму, бо не хочу завадити роботі поліції.
Майк був такий схвильований і збурений, що гукнув іще:
— Пане голово, зараз, коли в місті траур, ви будете влаштовувати святкування Четвертого липня?
Те запитання застало Брауна несподівано, та за якусь частку секунди він відповів:
— Поки що можу заявити, що Четвертого липня скасовуються святкові феєрверки.
Журналісти і роззяви загаласували.
Ми з Анною і Дереком тим часом оглядали береги озера, щоб утямити, як могла потрапити сюди Стефані. Дерек вважав, що вбивство було скоєне поспіхом.
— Як на мене, — сказав він, — будь-який убивця постарався б заховати тіло, щоб його не знайшли до певного часу. Особа, що зробила це, не збиралася вбивати її, та й ще у такий спосіб.
Береги Оленячого озера, завдяки чому вони й виявилися справжнісіньким раєм для птаства, здебільшого були недоступні, порослі густою й високою стіною комишів, що простягалася, куди око засягне. То були справжнісінькі хащі, де не ступала людська нога, там гніздилися десятки видів птахів, що почувалися в безпеці. Інша частина озера була при самому березі облямована сосновим лісом, що тягнувся понад сімнадцятою автострадою до самісінького океану.
Спершу нам здавалося, що пішки можна пройти тільки тим берегом, яким ми сюди спустилися. Та уважно оглянувши ту місцину, ми помітили, що трава на тому березі, де був ліс, нещодавно була потолочена. Ми насилу дісталися до того місця: земля була грузька і багниста. Там ми побачили рівну галявину, що виходила в ліс, болото там було потовчене. Щось певне казати не випадало, але, здається, там видніли сліди людської ноги.
— Тут щось сталося, — сказав Дерек. — Та я сумніваюся, що Стефані дісталася сюди тією самою дорогою, що й ми. Надто вже круто тут. Як на мене, єдиний шлях, яким можна добитися до цього берега...
— ...пролягає через ліс?
— Атож.
Разом із кількома орфейськими поліціянтами ми ретельно обшукали ту ділянку лісу, що прилягала до озера. Виявили слід у траві й поламані галузки, а потім знайшли клапоть тканини, що зачепився за кущ.
— Либонь, це клапоть футболки, яка була на Стефані в понеділок, — сказав я Анні з Дереком, надіваючи латексні рукавички, щоб забрати його.
Ще в озері я помітив, що Стефані взута лише в один черевичок. На правій нозі. Лівий ми знайшли в лісі, він зачепився за суху корчомаху.
— Отож вона бігла лісом, — виснував Дерек, — намагаючись від когось утекти. Інакше зупинилася б і підібрала черевичок.
— І її переслідувач наздогнав її коло озера й утопив, — докинула Анна.
— Твоя правда, Анно, — погодився Дерек. — Але невже вона прибігла сюди із пляжу?
Поміж двома тими пунктами було п’ять миль.
Прямуючи слідом, що простував через ліс, ми вийшли на шлях, опинившись метрів за двісті від поліційного бар’єру.
— Вона побігла у цьому напрямку, — сказав Дерек.
Поруч біля того місця, на узбіччі, ми побачили сліди від шин. Отож її переслідувач був на автомобілі.
Тієї ж таки пори в Нью-Йорку
Мета Островскі сидів у своєму кабінеті в редакції «Нью-Йоркського літературного огляду» й стежив за білкою, що плигала на моріжку в сквері. Майже бездоганною французькою він водночас давав інтерв’ю якомусь паризькому часописові, що хотів знати його думку про сприймання європейської літератури в Сполучених Штатах.
— Авжеж! — палко вигукнув Островскі. — Тим-то і став я на сьогодні одним із найвидатніших критиків у світі, і вже тридцять років неухильно дотримуюся своїх правил. Непохитна розумова дисципліна — ось мій секрет. І не закохуватися. Закохуються лише слабаки!
— Проте, — заперечила журналістка на тому кінці дроту, — декотрі лихі язики подейкують, що літературний критик — це невдатний письменник...
— Дурня, люба моя, — зареготав Островскі. — Ніколи, чуєте, ніколи, не зустрічав я критика, який прагнув би стати письменником. Критики вищі від цього. Писанина — це мистецтво, що стоїть нижче. Писати — це тулити докупи слова, що потім утворюють фрази. Навіть дресирована мавпа вміє таке робити!
— То яка тоді роль критика?
— Встановлювати істину. Давати нагоду масам відсіювати добре від кепського. Бачите, тільки невеличка частина населення може збагнути сама, що насправді добре. На жаль, оскільки всі сьогодні хочуть висловити свою думку про все, ми, критики, коли бачимо, як вихваляють цілковите ніщо, зобов’язані навести лад у цьому вертепі. Ми — поліція інтелектуальної істини. Оце все.
Коли інтерв’ю скінчилося, Островскі замислився. Так добре він промовляв! Так цікаво! І що за блискуча імпровізація — порівняти письменників із мавпами! Кількома словами він змалював присмерк людства. Він так пишається, що думка його спритна, а розум такий меткий!
Утомлена секретарка відчинила двері кабінету, не постукавши.
— Заради бога, стукайте, перш ніж увійти! — вигукнув Островскі. — Це ж кабінет поважної особи.
Він ненавидів цю жінку, підозрював, що вона депресивна.
— Сьогоднішня пошта, — сказала вона, навіть не звернувши уваги на його зауваження.
І поклала лист на стос книжок, які ще треба було прочитати.
— Єдиний лист, і все? — розчаровано запитав Островскі.
— І все, — відказала секретарка, виходячи з кабінету і зачиняючи за собою двері.
Ото вже лихо — така скупа стала ця пошта! Коли він працював у «Нью-Йорк таймс», йому надходили цілі пакунки листів від читачів, що не пропускали жодної його критичної статті, жодного допису в хроніці. Та це було колись, за минулої доброї пори, пори його всемогутності, пори, що відійшла у безвість. Тепер йому вже не пишуть, не впізнають на вулиці, у театральних залах глядачі не аплодують, коли він заходить, автори не вишиковуються в черги під його домом, щоб вручити свої книжки, а потім жадібно ухопити недільний літературний додаток, сподіваючись прочитати там про своє творіння. Стільки блискучих кар’єр створив він своїми критичними статтями, стільки славетних імен знищив убивчими фразами! Він підносив до неба, він змішував з багном. Але це було раніше. Сьогодні його не бояться вже так, як боялися колись. Його критичні статті переглядали тільки читачі «Огляду». Звісно, це було солідне видання, але все ж таки набагато меншого масштабу.
Прокинувшись цього ранку, Островскі мав якесь чудернацьке передчуття. Повинна була статися подія, що штовхне його кар’єру вгору. Він зрозумів, що цією подією був той лист. Лист був важливий. Інстинкт ніколи не підводив його, він підказував йому, хороша книжка чи ні, ще тоді, коли брав її до рук. Але що ж було в тому листі? Він не хотів поспішно відкривати його. Чому не зателефонували, а надіслали листом? Він гарячково міркував: а що як це пропозиція від якогось продюсера зняти фільм про його життя? Серце калатало, він іще раз оглянув конверт з усіх боків, потім роздер і дістав звідти аркуш паперу. Відразу ж поглянув на підпис: Алан Браун, мер Орфеї.