Шановний пане Островскі,
будемо дуже раді бачити вас цього року на 21 національному театральному фестивалі в Орфеї, штат Нью-Йорк. Ваша репутація критика відома в усьому світі, й ваша присутність на фестивалі буде для нас великою честю. Двадцять років тому ви вшанували нас своєю присутністю на першому театральному фестивалі. Для нас буде величезною радістю відсвяткувати двадцятиріччя з вами. Звісно, всі видатки з вашого перебування ми беремо на себе, і ви мешкатимете в найвигідніших умовах.
Лист закінчувався звичними запевненнями у повазі. До нього додали ще програму фестивалю й туристичний проспект.
Ото вже розчарував його той клятий лист! Клятий, нікчемний лист від того клятого мера з клятого провінційного містечка! Чому не запрошують його на престижніші події? Він жбурнув лист у смітник. Щоб відволіктися від того розчарування, вирішив написати критичну статтю для «Огляду». Як водилося у нього завжди, взяв нещодавній рейтинг продажу книжок у Нью-Йорку, тицьнув пальцем у книжку, що найліпше продавалася, й написав нищівний матеріал про твір, якого й у вічі не бачив. Ту роботу перебив йому сигнал комп’ютера, який сповіщав, що надійшло повідомлення електронною поштою. Островскі звів очі на екран. То був лист від Стівена Берґдорфа, головного редактора. Подумав собі, що йому треба, тому Берґдорфові: він намагався йому зателефонувати і перед тим, та Островскі якраз давав інтерв’ю. Він відкрив пошту.
«Оскільки ви, — писав головний редактор, — вже дійшли до того, що не відповідаєте на дзвінки, сповіщаю, що від цієї миті ви звільнені з „Огляду“. Стівен Берґдорф».
Островскі схопився з фотеля, вискочив зі свого кабінету, побіг коридором і рвучко відчинив двері головного редактора, який сидів у себе за столом.
— ОТАКЕ МЕНІ УЛАШТУВАТИ! — загорлав він.
— Послухайте, Островскі, — спокійно сказав Берґдорф, — я вже два дні намагаюся з вами поговорити.
— Як насмілюєтеся ви мене вигнати, Стівене? Ви що, геть з глузду з’їхали? Та місто Нью-Йорк розіпне вас! Натовп розлючених фурій потягне вас із Мангеттена до Таймс-скверу і повісить на ліхтарі, повірте мені! І я нічого не зможу зробити для вас. Я казатиму їм: «Припиніть! Відпустіть цього нещасного чоловіка, він сам не тямив, що коїв!» — а вони мені відповідатимуть, шаленіючи від люті: «Тільки смерть може виправити образу, якої завдали Островскі».
Берґдорф із сумнівом дивився на Островскі.
— Ви погрожуєте мені смертю, Островскі?
— Нітрохи! — відказав той. — Навпаки, я рятую вас від смерті, як тільки можу. Народ Нью-Йорка любить Островскі!
— Ох, любий мій, облиште верзти ці нісенітниці! Ньюйорківцям ви потрібні як торішній сніг. Вони навіть не знають, хто ви такий. Ви геть уже втратили популярність.
— Останні тридцять років я був критиком, якого найдужче боялися!
— Ну, то вже якраз пора, щоб перестали боятися.
— Читачі обожнюють мене! Я...
— ...Бог, але ще ліпший од Бога! Знаю я ваше гасло, Островскі. Застарі ви вже, ось що. Облиште критику. Пора вже звільнити місце новому поколінню. Мені шкода.
— Актори окропом дзюрили, коли я заходив до театру!
— Так, але це було раніше, в епоху телеграфу й дирижаблів!
Островскі насилу стримався, щоб не затопити йому в пику. Не хотів він опускатися до бійки. Не прощаючись, обернувся й пішов, що було, на його думку, найгіршою образою. Повернувся до кабінету, звелів секретарці принести коробку й поскладав туди найбільш пам’ятні речі, а потім покинув редакцію. За все життя ніколи його ще так не ображали.
Містечко було страшенно збурене. Виявлення тіла Стефані й заява голови про скасування святкового феєрверка Четвертого липня викликали неабияке хвилювання. Поки ми з Дереком провадили слідство біля Оленячого озера, Анну покликали на підмогу до будинку адміністрації, де почалася демонстрація. Перед муніципалітетом зібрався гурт протестувальників, всі вони були комерсанти й висловлювали підтримку святкового феєрверка, вимахуючи гаслами, де понаписували свої вимоги.
— Якщо у п’ятницю ввечері не буде феєрверка, мені й крамницю нема чого відчиняти, — казав куций дядечко, що тримав ятку з мексиканськими наїдками. — Цей вечір дає мені найбільший виторг за сезон.
— Я вклав чималі гроші, щоб винайняти місце на набережній і залучити персонал, — пояснював іще один. — Якщо не буде феєрверка, то чи міська влада відшкодує мені збитки?
— Те, що сталося зі Стефані Мейлер, звісно, страхіття, але яким чином пов’язане воно з національним святом? Щороку тисячі людей приходять на набережну, щоб помилуватися феєрверком. Надходять вони завчасно, перед тим вештаються крамницями на центральній вулиці, вечеряють у ресторанах. Якщо не буде феєрверка, ніхто й носа туди не поткне!
Демонстрація тривала спокійно. Анна вирішила побачитися з головою Брауном у його кабінеті на другому поверсі. Він стояв коло вікна. Вона привіталася з ним, не спускаючи ока з демонстрантів.
— Оце радощі політики, Анно, — сказав він. — Якщо я дозволю святкувати на тлі оцього вбивства, що струсонуло містом, то мене вважатимуть безсердечним, якщо ж скасую його, то буду необачним чоловіком, що підштовхнув комерсантів до руїни.
Запало мовчання. Урешті Анна вирішила трохи підбадьорити його.
— Люди люблять вас, Алане.
— Ох, Анно, мене можуть не переобрати у вересні. Орфея вже не те містечко, що колись, мешканці вимагають змін. Мені хочеться кави. Ти теж вип’єш?
— Охоче, — відказала вона.
Анна подумала, що він загадає помічниці зробити дві кави, та він попровадив її в коридор, де стояв автомат для гарячих напоїв. Укинув монету, і в картонну склянку побігла брунатна рідина.
Алан Браун був статечний чоловік, з глибоким поглядом, скидався на актора. Завжди бездоганно вбраний, а його чуприна барви солі з перцем дбайливо зачесана. Коли перша склянка наповнилася, він простягнув її Анні, потім зробив і собі.
— А якщо вас не оберуть, — сказала Анна, скуштувавши тієї кепської кави, — це буде для вас так серйозно?
— Знаєш, Анно, що мені сподобалося в тобі, коли ми вперше побачилися на набережній минулого літа?
— Ні.
— Те, що в нас були однакові ідеали, однакові амбіції, що їх ми хотіли втілити у цьому суспільстві. Ти могла б розбудувати неабияку кар’єру в нью-йоркській поліції. Я вже давно міг здатися на солодкий спів сирен від політики й балотуватися до сенату чи конгресу. Та це нас не цікавить, бо те, що ми можемо зробити в Орфеї, не зможемо втілити у Нью-Йорку, Вашингтоні чи Лос-Анджелесі, тобто збудувати місто справедливості, дійову спільноту, де немає великої нерівності. Коли 1992 року мер Ґордон запропонував мені стати його заступником, тут була ціла купа роботи. Це місто було чистою сторінкою. Я міг ліпити з нього те, що найдужче відповідало моїм переконанням, намагаючись при цьому орієнтуватися на справедливість, на те, що ішло б на добро нашій громаді. Відколи я став міським головою, люди більше заробляють, їхнє щоденне життя поліпшилося завдяки якіснішим послугам, ліпшим соціальним гарантіям, і це при тому, що податки не збільшилися.
— То чому ви гадаєте, що громадяни Орфеї не оберуть вас іще раз?
— Тому що минув час і вони все забули. Від мого першого мандату минуло майже ціле покоління. Очікування сьогодні змінилися, вимоги теж, адже вважають, що все можливе. Та й Орфея стала процвітати, а це ще дужче розпалило апетити, є ціла купа амбітних, але дріб’язкових людей, що зазіхають на ту дещицю влади, яку, здається їм, має міський голова. Майбутні вибори означатимуть кінець цього міста, зіпсованого тягою до влади, егоїстичним устремлінням керувати, що рухатиме моїм наступником.
— Вашим наступником? Хто він?
— Ще не знаю. Він з’явиться, ось побачиш. Кандидатури на посаду голови подадуть ще до кінця цього місяця.