— Її зґвалтували перед тим, як утопити? — запитав я.
— Слідів від сильних ударів нема, це дає змогу виснувати, що її не побили. Сексуального насильства теж не було. Гадаю, Стефані тікала від свого вбивці, й він наздогнав її.
— Він? — перепитав Дерек. — То це був чоловік?
— З огляду на те, що треба володіти силою, аби утримати когось у воді, я гадаю, що то радше був чоловік. Але могла бути і фізично сильна жінка, чом би й ні?
— То вона бігла через ліс? — запитала Анна.
Сінґ кивнув.
— Також я виявив численні садна і подряпини від ударів гілляк на обличчі та руках. Є також сліди і на підошві босої ноги, тож можна зробити висновок, що вона бігла лісом і покалічила ступню ноги об хмиз і камінці. Під її нігтями сліди землі. Гадаю, на березі вона впала, і вбивці залишалося тільки занурити її головою у воду.
— Отож це було вбивство за обставинами, — сказав я. — Той, хто скоїв його, не збирався її вбивати.
— Я теж зробив такий висновок, Джессе, — сказав доктор Сінґ і показав нам світлину широкого плану плечей, ліктів, рук і колін Стефані.
Там були брудні червонясті плями.
— Наче опіки, — пробурмотіла Анна.
— Атож, — підтвердив Сінґ. — Це сліди від відносно поверхового тертя, в яких я знайшов бітум і гравій.
— Бітум? — перепитав Дерек. — Не певен, що встигаю за твоєю думкою, док.
— Зважаючи на локалізацію саден, — пояснив доктор Сінґ, — вони постали внаслідок зіткнення з асфальтом, тобто з дорожнім покриттям. Це означає, що Стефані самохіть вистрибнула на ходу з автомобіля, а потім побігла у ліс.
Сінґові висновки підтвердилися двома важливими свідченнями. Першим була розповідь одного хлопчини, що перебував у тій місцині на канікулах разом із батьками і щовечора відпочивав на пляжі з гуртом приятелів, там, де ми знайшли авто Стефані. Його допитала Анна, адже батьки, стривожені галасом, який здійняла преса, звернулися до нас, вважаючи, що, може, їхній син бачив щось важливе. Виявилося, що вони мали рацію.
Згідно з висновками доктора Сінґа, смерть Стефані настала вночі з понеділка на вівторок, тобто тієї ночі, коли вона зникла. Підліток пояснив, що в понеділок 23 червня він відійшов од гурту, щоб зателефонувати своїй подрузі в Нью-Йорк.
— Я сів на камені, — розповідав він. — Звідти видно було паркувальний майданчик, пам’ятаю, він був порожній. Аж ось побачив молоду жінку, що спустилася стежиною, вона вийшла з лісу. Вона зачекала до 22 години 30 хвилин, добре пам’ятаю той час, саме тоді я скінчив розмову. Зафіксував це, бо глянув на телефон. Тієї миті на майданчик підкотило авто. Фари висвітили її, тому я добре її розгледів, це була молода жінка в світлій футболці. Шибка з боку пасажира була опущена, дівчина обмінялася кількома словами з водієм, потім сіла спереду. Авто відразу ж поїхало. То це та дівчина, яку вбили?
— Побачимо, — відказала Анна, щоб зайве не приголомшувати хлопчину. — Можеш змалювати те авто? Може, помітив якусь подробицю, що тобі запам’яталася? Може, запам’ятав номер? Бодай частину його? Або ж назву штату?
— Ні, на жаль.
— А водій був чоловік чи жінка?
— Не можу сказати. Було занадто темно, і все це сталося дуже швидко. Та й не надто я звертав увагу. Якби ж то знав...
— Ти й так дуже нам допоміг. Отже, ти підтверджуєш, що вона добровільно сіла в авто?
— Так, цілком! Вона чекала його, немає сумніву.
Отож хлопчина був останнім, хто бачив Стефані живою. До його показань додалося свідчення мандрівного комерсанта з Гіксвілла, що з’явився до крайового центру поліції штату. Він сказав, що приїжджав до Орфеї в понеділок 23 червня побачитися з клієнтами.
— Я покинув місто десь о 22 годині 30 хвилин, — пояснив він. — Подався сімнадцятим шосе, щоб виїхати на автостраду. Порівнявшись із Оленячим озером, побачив авто, що стояло на узбіччі, двигун був увімкнений, передні двері відчинені навстіж, певна річ, це мене зацікавило, отож я збавив ходу, подумав, що комусь, може, потрібна допомога. Таке часом трапляється.
— Котра година була?
— Десь 22 година 50 хвилин. Принаймні без чогось 23 година, це я можу сказати з певністю.
— Тож ви пригальмували, і що?
— Я збавив ходу, так, бо мені той автомобіль, що так стояв, видався дивним. Роззирнувся довкруги і побачив постать людини, що підіймалася схилом. Тоді я подумав, що це комусь припекло подзюрити. Більше я над тим не замислювався. Подумав собі, що якби тій особі потрібна була поміч, то вона подала б знак. Я поїхав, повернувся додому і більше тим не переймався. І тільки почувши про вбивство на березі Оленячого озера, що сталося у понеділок увечері, пов’язав із тією звісткою те, що я бачив, і подумав, що, може, це важливо.
— Ви бачили ту людину? Це був чоловік? Жінка?
— Якщо судити з постаті, то був радше чоловік. Але було дуже темно.
— А що ви скажете про автомобіль?
Хоч свідок бачив і мало, все ж таки він змалював таке саме авто, що і підліток, який бачив його на пляжі за чверть години до того. Коли Анна повернулася у свій кабінет в орфейському комісаріаті, ми зібрали всі ті розрізнені свідчення й склали хронологію останнього вечора в житті Стефані.
— О 18 годині вона прийшла у «Кодяк-гриль», когось там чекала, напевне, убивцю, та він не підійшов, зате потайці стежив за нею в ресторані. О 22 годині Стефані йде звідти. Імовірний убивця телефонує їй із ресторану і призначає побачення. Стефані хвилюється, телефонує Шонові, та він не відповідає. Вона їде на місце зустрічі. О 22 годині 30 хвилин убивця приїздить туди. Вона погоджується сісти в його авто. Отож має підстави довіряти йому або ж знайома з ним.
На величезній стінній мапі Анна позначила фломастером маршрут, яким проїхало авто: воно вирушило від пляжу, далі по Овшен-роуд, потім на північний схід сімнадцятим шосе, що огинало озеро. Від пляжу до Оленячого озера було п’ять миль, тобто чверть години автомобілем.
— О 22 годині 45 хвилин, — провадив я, — зрозумівши, що вона в небезпеці, Стефані вистрибує з автомобіля й тікає через ліс, там її ловлять і топлять. Убивця бере її ключі, іде до неї додому, причому того ж таки вечора в понеділок. Нічого не знайшовши, він грабує редакцію й забирає комп’ютер Стефані, але знову зазнає невдачі. Стефані була дуже обережна. Щоб виграти час, він відправляє повідомлення опівночі Майклові Бірду, бо знає, що він її головний редактор, сподіваючись іще заволодіти якось результатами розслідування, яке провадила Стефані. Та коли він дізнається, що поліція штату підозрює про її зникнення, все прискорюється. Він повертається до помешкання Стефані, але туди заходжу і я. Він глушить мене ударом по голові й наступної ночі повертається, щоб підпалити квартиру, сподіваючись знищити те, чого не знайшов.
Уперше від початку цієї справи ми побачили ситуацію більш чи менш ясно. Та якщо ми почали потроху звужувати коло пошуку, то мешканці містечка були на грані психозу, а тут іще й допис в «Орфея кронікл» підлив олії в полум’я. Я усвідомив це, коли Анна отримала повідомлення від Коді. «Ти читала газету? Смерть Стефані пов’язана з фестивалем. Я збираю о 17 годині в кафе „Афіна“ волонтерів, щоб оголосити страйк. Ми вже не в безпеці. Цього року фестивалю, мабуть, не буде».
О тій-таки порі в Нью-Йорку
Стівен Берґдорф ішов із дружиною додому.
— Я знаю, — лагідно сказала вона, — що в «Огляду» проблеми, але чому ти вирішив, що ми не поїдемо на вакації? Ти ж знаєш, що нам від них буде лише добре.
— Мені здається, що, з огляду на фінансову ситуацію, не пора для цих екстравагантних мандрівок, — відтяв Берґдорф.
— Екстравагантних? — здивувалася дружина. — Наша сестра дає нам свій кемпінг-кар. Ми помандруємо країною. Це буде недорого. Приїдемо до Єлловстоунського національного парку. Діти мріють там побувати.
— Єлловстоунського? Там дуже небезпечно через ведмедів та іншу звіроту.
— Ох, Стівене, на бога, що з тобою? — роздратовано вигукнула дружина. — Останнім часом ти такий недобрий!