Вони дійшли до свого дому. Стівен раптом здригнувся: коло ґанку стояла Аліса.
— Добридень, пане Берґдорфе, — сказала Аліса.
— Яка приємна несподіванка, Алісонько! — пробурмотів Берґдорф.
— Я принесла папери, їх треба підписати.
— Авжеж, — відказав Берґдорф, що, мов дурень, грав ту комедію.
— Це термінові папери. Оскільки ви не були в конторі пополудні, я подумала, що принесу, аби ви підписали їх удома.
— Дуже люб’язно з вашого боку, що ви принесли їх сюди, — подякував їй Берґдорф, дурнувато всміхнувшись дружині.
Аліса простягнула йому теку з поштою. Він узяв її так, щоб дружина не бачила, і переглянув перший лист, де містилася якась реклама, а потім перейшов до листа, де був аркуш, що на ньому Аліса написала:
«За те, що весь день не озивалися до мене, вам штраф: тисяча доларів».
І тут-таки, причеплений скріпкою, був чек на її ім’я.
— Ви певні, що це правильна сума? — запитав Берґдорф. — Як на мене, це задорого.
— Це нормальна ціна, пане Берґдорф. За якість треба платити.
— Гаразд, я заплачу, — сказав він здушеним голосом.
Він підписав чек на тисячу доларів, закрив теку і простягнув її Алісі. Криво всміхнувся їй і подався з дружиною додому. За кілька хвилин, замкнувшись у вбиральні й пустивши воду в умивальниці, він зателефонував Алісі.
— Алісо, ти здуріла? — прошепотів він, забившись поміж унітазом і умивальницею.
— А що з тобою сталося? Ти зник і словом не озивався.
— Мені треба було поїхати у справах, — пробурмотів Берґдорф, — а потім забрати дружину з роботи.
— Поїхати? Куди це ти їздив, Стівене?
— Не можу тобі цього сказати.
— Якщо не скажеш мені зараз же, я подзвоню до тебе в двері й усе розповім твоїй дружині.
— Добре, добре, — благально пробелькотів Стівен. — Я їздив до Орфеї. Послухай, Алісо, Стефані вбили!
— Що? Ти таки поїхав туди, дурню заплішений! Ох, який ти несусвітній телепень! Ну що мені робити з тобою, га?
Аліса розлючено кинула слухавку. Потім узяла таксі й подалася до Мангеттена, на П’яту авеню, де була люксова крамничка.
У неї була тисяча доларів у кишені, тож вона збиралася трохи втішитися.
Таксі висадило Алісу біля заскленої вежі, де містився офіс «14-го каналу», потужної приватної телестудії. Генеральний директор телеканалу зібрав усіх директорів у залі на п’ятдесят третьому поверсі.
— Як ви знаєте, — заявив він, — перегляди наших програм на початку цього літа дуже низькі, навіть катастрофічно низькі, тим-то я й скликав усіх вас сюди. Треба терміново щось удіяти.
— Яку проблему ви вважаєте головною? — запитав хтось із відповідальних креативників.
— Передачі о вісімнадцятій годині. Нас повністю випередив канал «Дивися!».
«Дивися!» був прямий конкурент «14-го каналу». Подібна реклама, подібні перегляди, подібний контент: обидві телестудії провадили запеклу боротьбу за рекордні контракти з реклами, яку мали транслювати під час вечірніх програм.
— «Дивися!» запустила в ефір реаліті-шоу, що рекламує тютюнові вироби, — пояснив директор з маркетингу.
— Який пітч у цій програмі? — поцікавився Джеррі Іден.
— Та ніякого. Йдеться про життя трьох сестер. Вони снідають, ходять на закупи, роблять гімнастику, сваряться, миряться. Типовий день.
— А працюють вони де?
— Вони ніде не працюють, пане генеральний директоре, — пояснив заступник директора з програм. — Їм платять за те, щоб вони нічого не робили!
— А отут ми зробимо ліпше! — запевнив Джеррі. — Ми створимо реаліті-шоу, що буде глибше закорінене в повсякдення.
— Пане генеральний директоре, — сказав начальник відділу, — публіка, що дивиться реаліті-шоу, небагата й кепсько вихована. Вмикаючи телевізор, вона хоче побачити там утілення бодай частини її мрій.
— Так ото ж, — відказав Джеррі, — треба розробити такий проект, у якому глядач побачив би себе самого, постав віч-на-віч зі своїми амбіціями. Реаліті-шоу, яке провадило б його вперед! На початок сезону слід представити нову концепцію. Треба завдати удару! Я вже бачу гасло: «"14 канал". Частка вашої мрії — у вас!».
Пропозиція викликала неабиякий ентузіазм.
— Авжеж, це буде добре! — сказав директор з маркетингу.
— Я хочу бачити програму, що завдасть неабиякого удару. Я хочу перевернути все догори дном. Хочу до вересня отримати геніальну концепцію, яка захопить глядачів. Даю вам десять днів: у понеділок 14 липня маю розглянути задум вечірньої програми, яка йтиме від початку сезону.
Джеррі розпустив зібрання. Поки учасники виходили із зали, у нього задзеленчав мобільник. То була його дружина, Синтія. Він озвався.
— Джеррі, — докірливо сказала Синтія, — я вже кілька годин не можу зв’язатися з тобою.
— Вибач, у мене була зустріч. Готуємо зараз нову концепцію програми, тож обстановка напружена. Що сталося?
— Дакота прийшла додому об одинадцятій ранку. І вона й досі п’яна.
Джеррі безсило зітхнув.
— То що я повинен учинити, Синтіє?
— Джеррі, це ж наша донька! Ти чув, що сказав лікар Лерн: треба забрати її з Нью-Йорка.
— А що зміниться, якщо ми вишлемо її кудись із Нью-Йорка?
— Не треба бути таким фаталістом, Джеррі! Їй лише дев’ятнадцять років. Треба їй допомогти.
— Тільки не кажи, що ми їй не допомагали!
— Джеррі, ти не розумієш, що з нею коїться!
— Я розумію тільки те, що в мене є дев’ятнадцятирічна донька, яка вживає наркотики! — несамовито вигукнув він, щоправда, пошепки, щоб останню фразу ніхто не почув.
— Ось про це ми і поговоримо відверто, — сказала Синтія, щоб заспокоїти його. — Ти де?
— Де я? — перепитав Джеррі.
— Так, сеанс у лікаря Лерна має відбутися о сімнадцятій годині, — нагадала Синтія. — Тільки не кажи, що ти забув про це.
Джеррі витріщив очі: він геть про те забув. Він вибіг із кабінету і ввійшов до ліфта. Якимось дивом вчасно прибув до кабінету Лерна на Медісон-авеню.
Вже півроку минуло, як Джеррі погодився щотижня відбувати родинну терапію з дружиною й дев’ятнадцятирічною донькою.
Едени зайняли свої місця на дивані, лікар сів навпроти у фотелі.
— І що сталося, відколи минув останній сеанс?
— Два тижні минуло, хочете ви сказати, — зневажливо скривилася Дакота, — бо минулого тижня мій татуньо забув з’явитися.
— Вибач мені за те, що я працюю, щоб оплачувати нечувані видатки нашої родини! — вигукнув Джеррі.
— Ох, Джеррі, прошу тебе, не починай! — благально сказала його дружина.
— Маю на увазі таки останній сеанс, — нейтральним тоном нагадав психотерапевт.
Синтія спробувала перевести балачку в конструктивне русло.
— Я сказала Джеррі, що він має більше часу проводити з Дакотою, — пояснила вона.
— Джеррі, а ви що про це думаєте? — запитав лікар.
— Гадаю, цього літа я навряд чи зможу це зробити: ми повинні створити концепцію нової програми. Конкуренція тут страшенна, і треба конче створити нову програму до початку вересня.
— Джеррі, — схвильовано вигукнула Синтія, — таж хіба не може хтось заступити тебе, га? Ти так поринув у роботу, що в тебе ні для кого часу нема!
— У мене є родина і психіатр, і всіх треба годувати! — цинічно відтяв Джеррі.
Лерн пропустив те зауваження повз вуха.
— Ти тільки про свою гівняну роботу й думаєш, тату! — сказала Дакота.
— Не розкидайся такими словами, — насварився Джеррі на неї.
— Джеррі, — звернувся до нього психотерапевт, — як ви гадаєте, що намагається сказати вам цими словами Дакота?
— Що ця гівняна робота дозволяє оплачувати їй телефон, дорогі лахи, її кляте авто і все, що їй тільки закортить!
— Дакото, що ти намагаєшся сказати таткові? — запитав Лерн.
— Нічого. Але я хочу пса, — відказала Дакота.