— Ще одне, — вигукнув Джеррі. — Спершу комп’ютер, а тепер іще й пса?
— Не кажи мені про той комп’ютер! — боронилася Дакота. — Ніколи не кажи!
— А що, Дакота вимагала комп’ютер? — запитав Лерн.
— Авжеж, — відказала Синтія Іден. — Вона так любила писати.
— А чому ви не подаруєте пса? — запитав психотерапевт.
— Бо вона не дбатиме про нього, — відказав Джеррі.
— Звідки ти це знаєш, адже ти навіть спробувати мені не дав! — вигукнула Дакота.
— Я знаю, як ти дбаєш про себе, цього мені досить! — сказав їй батько.
— Джеррі! — вигукнула Синтія.
— Вона хоче пса, бо її подруга Нейла набула собі пса, — іронічно пояснив Джеррі.
— Лейла, а не Нейла! Ти навіть не знаєш імені моєї найліпшої подруги!
— Це твоя найліпша подруга? Вона прозвала свого пса Марихуаною.
— Та й що, Марихуана, він такий гарний! — вигукнула Дакота. — Йому два місяці, а він уже охайний!
— О боже, та хіба в цьому проблема! — роздратовано сказав Джеррі.
— А в чому? — запитав Лерн.
— У тому, що та Лейла погано впливає на мою доньку. Зустрівшись, вони щоразу коять якусь дурню. Ось моя думка: все, що сталося, спричинив не комп’ютер, а ота клята Лейла!
— Проблема в тобі, тату! — вигукнула Дакота. — Бо ти телепень і нічого не тямиш!
Вона схопилася з дивана і покинула сеанс, що тривав лише чверть години.
О 17 годині ми з Анною і Дереком прийшли до кафе «Афіна» в Орфеї. Знайшли стіл у глибині зали й посідали за ним. У ресторані було повно волонтерів, чимало поприходило і роззяв, що хотіли побути на тому чудернацькому зібранні, яке незабаром мало початися. Аж ось Коді, який близько взяв до душі свої обов’язки голови волонтерів, виліз на стілець і урвав галас юрми, що знай не вгавала.
— Ми в небезпеці! — вигукнув Коді.
— Авжеж, у небезпеці! — повторили волонтери, впиваючись своїми словами.
— Мер Браун ховає від нас правду про смерть Стефані Мейлер. Ви знаєте, чому її вбили?
— Чому? — заревів натовп.
— Через театральний фестиваль!
— Театральний фестиваль! — заревіли волонтери.
— То ми марнуємо свій час, щоб нас повбивали?
— Ніііііііііі! — заревіла юрма.
Офіціант приніс нам каву й меню. Я вже бачив його в ресторані. То був чоловік індійського типу, з не дуже довгим, шпакуватим волоссям, та й ім’я його запало мені в голову: Массачусетс.
Волонтери один за одним брали слово. Чимало з них читало той допис в «Орфея кронікл» і непокоїлося, що вони стануть наступними жертвами убивці. Був там і мер Браун, він вислуховував обурені виступи і намагався дати заспокійливу відповідь, сподіваючись, що волонтери дослухаються до голосу здорового глузду.
— В Орфеї нема серійного вбивці, — заявив він.
— Але вбивця таки є, — заявив куций чоловічок, — адже Стефані Мейлер убили.
— Послухайте, сталася трагічна подія, це так. Але це не має нічого спільного з вами чи з фестивалем. У вас немає найменших причин для неспокою.
Коді знову виліз на стілець і відповів міському голові:
— Пане Брауне, ми не дамо знищити себе за театральний фестиваль!
— Уже вкотре повторюю вам, — відказав Браун, — ця справа, хоч яка вона жахлива, не має ніякого зв’язку з фестивалем! Ваші міркування безглузді! Та й невже ви гадаєте, що без вас фестиваль не відбудеться?
— І це все, що вас турбує? — запитав Коді. — Ви переймаєтеся цим дурнуватим фестивалем, а не безпекою ваших співгромадян?
— Я просто попереджую про наслідки вашого нерозумного рішення: якщо фестиваль не відбудеться, місто не оживе.
— Це знак! — вигукнула якась жінка.
— Який знак? — занепокоєно спитав якийсь молодик.
— Це Темна ніч! — крикнула вона.
І тоді ми з Анною і Дереком з подивом почули, як у відповідь на ту фразу в кафе «Афіна» всі схвильовано загаласували. Коді чимдуж силкувався навести лад і, коли нарешті запала тиша, запропонував почати голосування.
— Хто голосує за те, щоб страйкувати доти, доки затримають убивцю Стефані? — запитав він.
Піднявся ліс рук: майже всі волонтери відмовилися продовжувати роботу. Коді заявив:
— Ми ухвалили, що будемо страйкувати, аж доки затримають убивцю Стефані й нададуть гарантії нашої безпеки.
Зібрання закрилося, натовп почав виходити надвір, під щедре проміння вечірнього сонечка. Дерек хутко перехопив жінку, що казала про ту Темну ніч.
— Що це за Темна ніч, пані? — запитав він.
Вона приголомшено глянула на нього.
— А ви нетутешній, добродію?
— Ні, пані. Я з поліції штату.
Він показав їй посвідку. Жінка тихо відказала:
— Темна ніч — це найгірше, що може статися. Утілення великого лиха. Раз воно вже прийшло до нас і тепер теж на нас окошиться.
— Не певен, що розумію вас, пані.
— То ви нічогісінько не знаєте, еге? А літо 1994 року — ото й було літо Темної ночі!
— Ви маєте на увазі вбивство чотирьох людей?
Вона схвильовано погодилася.
— Ті вбивства, ото і була Темна ніч! І цього літа вона повториться! Їдьте звідси, їдьте хутчій, поки лихо не спіткало вас, поки не вкотилося воно в це місто! Це проклятий фестиваль!
Вона хутко покинула ресторан і пішла з рештою волонтерів, кафе «Афіна» геть спорожніло. Дерек повернувся до столу. Крім нас, у залі лишився тільки мер Браун.
— Здається, жінка була страшенно перелякана тією Темною ніччю, — сказав я Браунові.
Він стенув плечима.
— Не звертайте уваги, капітане Розенберґу, Темна ніч — це просто кумедна легенда. Ця жінка верзе дурниці.
Потім пішов і міський голова. Массачусетс поспішив налляти нам іще кави, хоч ми і до попередньої насилу торкнулися. Гадаю, то був привід, щоб побалакати з нами. Він прошепотів:
— Мер не сказав вам правди. Темна ніч — це більше, ніж міська легенда. Багато хто вірить у неї й убачає в ній пророцтво, що вже збулося 1994 року.
— Що ж то за пророцтво? — запитав Дерек.
— Що настане такий день, коли через одну виставу місто на цілу ніч охопить хаос, — ото і є та горезвісна Темна ніч.
— То це те, що сталося 1994 року? — запитав я.
— Пам’ятаю, відразу ж після заяви міського голови Ґордона про організацію театрального фестивалю в місті почали коїтися дивні події.
— Які події? — запитав Дерек.
Массачусетс не встиг нам відповісти, як відчинилися двері кафе «Афіна». Прийшла господиня закладу. Я відразу впізнав її: то була Сильвія Тенненбаум, сестра Теда Тенненбаума. Тоді їй було сорок років, зараз уже шістдесят, та фізично вона майже не змінилася, так і лишилася тією вишуканою, елегантною жінкою, з якою я бачився, коли провадив слідство. Угледівши нас, вона збентежилася на мить, але потім постаралася надати своєму обличчю холодного виразу.
— Мені казали, що ви повернулися до нашого міста, — шорстко мовила вона.
— Добридень, Сільвіє, — сказав я. — Я й не знав, що ви перебрали цей заклад.
— Треба ж було комусь подбати про нього після того, як ви вбили мого брата.
— Ми не вбивали вашого брата, — відтяв Дерек.
— Я не хочу вас тут бачити, — замість відповіді заявила вона. — Платіть і катайте відціля.
— Гаразд, — відказав я. — Ми прийшли сюди не задля того, щоб мати проблеми.
Я попросив Массачусетса принести рахунок, і він одразу ж вручив його нам. На касовому чеку внизу написав:
«Розпитайте, що сталося в ніч з 11 на 12 лютого 1994 року».
— Не розумію, який зв’язок поміж Сільвією і Тедом Тенненбаумами, — сказала Анна, коли ми вийшли із кафе «Афіна». — Що сталося з її братом?