Ми почали шукати. У міськраді нам сказали, що мер Ґордон був розлючений пожежею в будинку Теда Тенненбаума. Він був певен, що Тед сам його підпалив. Орфейська поліція теж так думала. Але доказів не було. Вочевидь, Тенненбаум володів талантом не залишати за собою слідів. Ми сподівалися розвінчати його алібі, довівши, що він покинув Великий театр саме тоді, коли сталися убивства. Його чергування на посту пожежника тривало від 17 до 23 години, тобто шість годин. Двадцять хвилин йому цілком вистачало, щоб дістатися до будинку міського голови й повернутися назад.
Лише двадцять хвилин. Ми опитали всіх волонтерів, що були за кулісами того вечора, коли ішла прем’єра: всі казали, що бачили Тенненбаума. Та ось у чому заковика: він перебував у Великому театрі шість годин чи п’ять годин сорок хвилин? Адже в цьому і полягала різниця. А цього ніхто не знав. Його бачили то в гримерках, то біля декорацій, то він забігав до буфету, щоб купити сендвіч. Його бачили скрізь і ніде.
Слідство застрягло на місці, і ми вже геть зневірилися, аж одного ранку нам зателефонував банківський службовець з Гіксвілла, і це змінило весь перебіг слідства.
Джесс Розенберґ
П’ятниця, 4 липня і субота, 5 липня 2014 року
За двадцять два дні до фестивалю
Щороку Дарля з Дереком улаштовували барбекю в садку з нагоди Четвертого липня, куди погукали цього разу і нас із Анною. Я відхилив те запрошення, сказавши, що мене запросили деінде. Те національне свято я збував сам, зачинившись у кухні, де намагався відчайдушно приготувати підливу до гамбургера, секрет якої знала колись Наташа. Та всі мої численні спроби були марні. Бракувало складників, а яких — дізнатися було неможливо. Наташа спершу призначала ту підливу для сендвічів із ростбіфом. Я умовив застосувати її й до гамбургерів, і це мало величезний успіх. Проте жоден із тих гамбургерів, які я приготував того дня, і близько не лежали поруч із тими, що готувала Наташа.
Щодо Анни, то вона подалася до Востера, заможного передмістя, розташованого неподалік від Нью-Йорка, щоб узяти участь у традиційному родинному святкуванні. Вона вже майже дісталася туди, аж їй у паніці зателефонувала сестра.
— Анно, де ти?
— Під’їжджаю. А що сталося?
— Барбекю влаштовує новий сусід тата й мами.
— То це той дім поруч, що його врешті продали?
— Так, Анно, — відказала сестра. — Ти не вгадаєш, хто його придбав, — Марк.
Анна натиснула на гальма. Вона була приголомшена. Чула, як сестра повторює в телефоні:
— Анно, Анно, ти куди пропала?
Так сталося, що вона зупинилася якраз коло того дому. Він завжди здавався їй гарним, а тепер жахливим і непристойно розкішним. Вона помітила кумедні й недоладні фіранки на вікнах, приурочені до національного свята. Таке, наче то був Білий дім. Марк перебирав міру, як і завжди було з її батьками.
Не знаючи, залишатися чи тікати відтіля, Анна вирішила замкнутися в автомобілі. На сусідньому моріжку гралися діти, поруч були щасливі батьки. Найпершою поміж своїх амбіцій вона вважала родину, яку треба було створити. Вона заздрила щасливим друзям, які мали родини. Заздрила своїм подругам, що стали матерями. Аж ось у вікно постукали, і вона аж підскочила.
То була її мати.
— Анно, — сказала вона, — заради бога, не змушуй мене соромитися за тебе, іди, будь ласка. Усі вже знають, що ти тут.
— Чому ти не попередила мене? — шорстко запитала Анна. — Я б не їхала сюди.
— Тому й не казала тобі нічого.
— Ви подуріли, так? Ви святкуєте Четверте липня у мого колишнього чоловіка?
— Ми святкуємо його з нашим сусідом, — відказала її мати.
— Ох, прошу тебе, не грайся словами!
Гості потроху збиралися на моріжку, щоб спостерігати за сценою, а поміж ними, прибравши вигляду засмученого пса, був і Марк.
— Це я винен, — мовив він. — Я не повинен був запрошувати вас, не сказавши про це спершу Анні. Мушу скасувати це запрошення.
— Нічого ти не скасуєш, Марку! — вибухнула Аннина мати. — Ти нічого не винен моїй доньці!
Анна почула, як хтось пробурмотів:
— Сердега Марк, отак принижують його, а він же так привітно нас запросив...
Відчула, як на ній схрестилися нищівні погляди присутніх. Не хотілося давати привід Маркові, щоб він згуртував проти неї всю її родину. Вона вилізла з автівки і приєдналася до святкування, що відбувалося в саду, коло басейну.
Марк із її батьком чаклували біля решітки, обидва в однакових фартухах. Усі захоплювалися новим Марковим домом і його смачними гамбургерами. Анна взяла пляшку білого вина і вмостилася в кутку, пообіцявши собі поводитися чемно і не зчиняти бучі.
За кілька десятків миль від Мангеттена у своєму домі в Центральному східному парку сидів у кабінеті Мета Островскі й сумовито дивився у вікно. Спершу гадав, що його звільнення з «Нью-Йоркського літературного огляду» було тільки наслідком кепського гумору Берґдорфа і що наступного дня він зателефонує йому і скаже, що він єдиний і незамінний чоловік. Та Берґдорф не зателефонував. Островскі подався до редакції й виявив, що його кабінет порожнісінький, а книжки вже складені в коробки. Секретарка не пустила його до Берґдорфа. Він спробував зателефонувати йому, та марно. Що це з ним сталося?
Увійшла його помічниця й поставила перед ним чашку чаю.
— Я вже піду, пане Островскі, — тихо сказала вона. — До сина, відзначити національне свято.
— Авжеж, Еріко, — відказав критик.
— Може, ще щось зробити для вас, перш ніж я піду?
— Можете взяти подушку і задушити мене?
— Ні, пане, цього я не можу зробити.
Островскі зітхнув.
— То йдіть собі.
З другого боку парку Джеррі та Синтія у своєму помешканні готувалися йти до друзів святкувати День незалежності.
Дакота сказала, що в неї мігрень, бо хотіла лишитися вдома. Батьки не заперечували, вони воліли знати, що вона буде вдома. Відколи вони пішли, дівчина сиділа у вітальні й дивилася телевізор. Минуло кілька годин. Утомившись від самоти в цій величезній квартирі, вона згорнула самокрутку, взяла пляшку горілки в батьковому холодильнику, — вона знала, де він ховає ключ, — і сіла під витяжкою в кухні, щоб хильнути і покурити. Коли самокрутка скінчилася, трохи очманівши і заточуючись, вона почвалала до своєї кімнати. Вийшла з Ярбука свого ліцею, знайшла сторінку, яку шукала, і повернулася до кухні. Згорнула ще одну самокрутку, хильнула і погладила пучками пальців світлину однієї учениці. Тара Скаліні.
Промовила те ім’я. Тара. Засміялася, а потім у неї по щоках покотилися сльози. Її охопило нестримне ридання. Дівчина повалилася додолу, ридаючи в тій моторошній тиші. Отак вона лежала, аж задзеленчав телефон. То була Лейла.
— Привіт, Лейло, — сказала Дакота, узявши слухавку.
— Щось у тебе кислий голос, Дакото. Ти плакала?
— Угу.
Молода і гарна, майже дитина ще, вона лежала долі, й коси її, мов грива, розметалися довкола обличчя з делікатними рисами.
— Хочеш побачитися зі мною? — запитала Лейла.
— Я пообіцяла батькам, що буду вдома. То прийди до мене ти, будь ласка. Не хочу бути сама.
— Зараз замовлю таксі й приїду до тебе, — сказала Лейла.
Дакота поклала слухавку й дістала з кишені пластикову торбинку з білим порошком. То був кетамін. Вона сипнула його на дно склянки, а потім налила туди горілки і вихилила все одним духом.
Тільки наступного дня, уранці в суботу, Джеррі знайшов на три чверті порожню пляшку. Він обшукав смітник у кухні й виявив недопалки двох самокруток. Уже ладен був витягти дочку з ліжка, та Синтія домоглася, щоб він зачекав, коли вона встане.
Щойно Дакота вийшла з кімнати, він почав вимагати пояснень.
— Ми довіряли тобі, а ти знов обманула нас! — вигукнув він, вимахуючи пляшкою і тими недопалками.