— Ох, не треба так! — відказала Дакота. — Наче ти сам не був молодий.
Потім пішла до своєї кімнати і знову лягла. До неї відразу ж увійшли батьки.
— Ти розумієш, що ти вижлуктила майже цілу пляшку горілки і курила марихуану в нашому домі? — розлючено запитав батько.
— Чому ти знищуєш себе, га? — запитала Синтія, намагаючись розмовляти з нею лагідніше — як мати.
— А яке ваше діло? — відтяла Дакота. — Принаймні ви будете задоволені, коли мене тут більш не буде!
— Дакото, — запротестувала мати, — як ти можеш казати таке?
— У мийниці дві склянки. Хто був? — запитав Джеррі Іден. — Ти запрошувала когось?
— Друзів, а що?
— А те, що ти вживаєш марихуану!
— Задля розслаблення, одненьку самокрутку!
— Не тримай мене за дурника, я знаю, скільки ти куриш! Хто тут був? Ота дурепа Нейла?
— ЛЕЙЛА, тату, а не НЕЙЛА! І вона не дурепа! Годі вважати, що ти ліпший від усіх, бо в тебе купа грошви!
— Ця грошва дозволяє тобі жити на світі! — вигукнув Джеррі.
— Люба моя, — сказала Синтія, намагаючись погасити сварку, — ми з татком дуже занепокоєні. Ми вважаємо, що ти повинна відбути програму позбавлення від шкідливих звичок.
— Я піду до доктора Лерна.
— Ми маємо на увазі спеціалізований заклад.
— Лікування? Ніякого лікування! Геть із моєї кімнати!
Вона вхопила плюшеву іграшку, що здавалася недоречною в тій кімнаті, й пожбурила у батьків.
— Ти зробиш те, що тобі скажуть, — відтяв Джеррі, вирішивши будь-що наполягти на своєму.
— Не піду я, чуєте? Не піду і ненавиджу я вас!
Вона вхопилася з ліжка і зачинила двері, щоб побути на самоті. Потім у сльозах зателефонувала Лейлі.
— Що з тобою, Дакото? — запитала Лейла, налякана її риданнями.
— Мої старигани хочуть запроторити мене до спеціалізованого центру.
— Ого! Для дезінтоксикації? І коли?
— Хтозна. Вони хочуть побалакати з психологом у понеділок. Та я не піду. Чуєш, не піду. Втечу сьогодні ввечері. Не хочу більше бачити цих блазнів. Нехай вони заснуть, і я накиваю п’ятами.
Того ж таки ранку в Востері Анну, яка ночувала в батьків, бомбардувала запитаннями за сніданком її мати.
— Мамо, — урешті благально сказала Анно, — в мене у горлі геть пересохло. Я хочу спокійно випити кави, якщо можна.
— Це через те, що ти забагато хильнула! — сердито сказала мати. — То ти ще й п’єш тепер?
— Коли люди мені набридають, я п’ю, авжеж, мамо.
— Якби ти жила з Марком, то тепер ми мешкали б поруч.
— То добре, що ми не будемо більше разом, — відказала Анна.
— То між вами з Марком і справді всьому край?
— Мамо, вже рік, як ми розлучилися!
— Ох, люба моя, ти ж знаєш, що сьогодні це нічого не означає: спершу люди живуть разом, а потім ідуть до шлюбу, та й буває, що тричі розлучаються, але зрештою сходяться знов.
Замість відповіді Анна зітхнула, взяла свою чашку і підвелася з-за столу.
— Від того драматичного дня в ювелірній крамниці Сабар ти так змінилася, Анно. Робота в поліції зіпсувала тобі життя, ось що я думаю.
— Я обрала чоловіче життя, мамо, — відказала Анна. — І ніщо не змусить мене змінити його.
— І ти волієш каратися в тій глушині?
— Знаю, що я вже не та донечка, яку ти хотіла б мати, мамо. Та попри те, що ти там собі думаєш, я щаслива в Орфеї.
— Мені здавалося, ти посядеш пост начальника поліції в тому містечку, — довбала її мати. — То що сталося?
Анна нічого на те не сказала й подалася на терасу, щоб побути у спокої.
Анна Каннер
Пам’ятаю той весняний ранок 2014 року, за кілька тижнів до подій, пов’язаних зі зникненням Стефані. То були перші погожі дні. Хоч і зарано, та було вже тепло. Я вийшла на ґанок, щоб узяти черговий випуск «Орфея кронікл», яке залишали там щоранку, і вмостилася в зручному фотелі, щоб переглянути його, смакуючи каву. Виходячи на вулицю, мій сусід Коді махнув мені й сказав:
— Браво, Анно!
— Чого це браво?
— А прочитай он у газеті!
Я відразу ж розгорнула часопис і на першій сторінці приголомшено побачила своє фото широкого формату з таким заголовком:
ЦЯ ЖІНКА СТАНЕ НАСТУПНИМ НАЧАЛЬНИКОМ ПОЛІЦІЇ?
Поки теперішній начальник поліції Рон Ґуллівер готується піти восени у відставку, ходять чутки, що його замінить на цьому посту не перший заступник Джаспер Монтань, а другий заступник Анна Каннер, що прибула до Орфеї, вересні минулого року.
Мене охопила паніка. Хто подав таку інформацію в «Орфея кронікл»? І як реагуватиме Монтань зі своїми колегами? Я помчала в комісаріат. Мене оточили колеги.
— Це правда, Анно? Ти заступиш Ґуллівера?
Нічого не сказавши, я подалася до шефа Ґуллівера, щоб попередити лихо. Але запізно: двері були замкнені. Монтань був усередині, і я чула, як він кричав:
— Що це за балачки, шефе? Ви читали оце? Це правда, що Анна стане начальником поліції?
Ґуллівер був так само здивований, як і він.
— Не вір тому, що написано в газеті, Монтаню, — заспокоїв він його. — То все дурня! Нічого кумеднішого я в житті не чув. Анна стане начальником поліції? Я регочу. Вона щойно прийшла до нас! Та й хлопці не погодяться, щоб ними керувала жінка!
— І все ж таки ви взяли її своїм заступником, — сказав Монтань.
— Другим заступником, — уточнив Ґуллівер. — А знаєш, хто був другим заступником перед нею? Ніхто. І знаєш чому? Бо це не посада, а примара. Винахід голови Брауна, який хоче йти в ногу з часом і пхає скрізь жінок. До сраки таку рівність. І ти, і я знаємо, що все це дурня.
— То що тоді, — занепокоївся Монтань, — я муситиму призначити її моїм заступником, як стану начальником поліції й шефом?
— Джаспере, — намагався заспокоїти його Ґуллівер, — як ти станеш начальником, то призначиш, кого захочеш. Ця посада другого заступника існує для меблів. Ти знаєш, що мер Браун силоміць змусив мене взяти Анну і що я був зв’язаний руками і ногами. Та як я піду звідси, а ти станеш шефом, то зможеш і витурити її відціля, як захочеш. Не турбуйся, я ще вставлю їй палки в колеса, ось побачиш. Покажу їй, хто тут командує.
За кілька хвилин мене погукали до Ґулліверового кабінету. Він змусив сісти навпроти нього і тицьнув мені під носа випуск «Орфея кронікл», що лежав у нього на столі.
— Анно, — сказав він своїм монотонним голосом, — я хочу дати тобі добру пораду. Дружню пораду. Зробися такою маленькою-маленькою. Як мишка, розумієш?
— Шефе, — спробувала я боронитися, — не знаю, звідки взялася ця стаття...
Та Ґуллівер не дав мені скінчити тієї фрази і гостро сказав:
— Анно, я хочу бути відвертий з тобою. Тебе призначили другим заступником лише тому, що ти жінка. Отож перестань зазіхати на щось більше і гадати, ніби тебе взяли сюди за твою виняткову компетентність. Єдина причина, чому ти тут, полягає в тому, що мер Браун з його клятими революційними ідеями хотів будь-що взяти до поліції жінку. Він весь час товк мені про розмаїття, про дискримінацію й ще про різну хріновину. Він страшенно тиснув на мене. Ти знаєш, як воно буває: я не хотів воювати з ним за рік до відставки, тим паче, що він міг урізати нам бюджет. Одне слово, він будь-що хотів бачити тут жінку, а ти була єдиним таким кандидатом. То я тебе і взяв. Але не здіймай бучі в моєму комісаріаті. Ти тільки квота, Анно. Розумієш, квота!
Коли він скінчив оті застереження, я подалася патрулювати, тому що в мене не було ніякого бажання слухати розпитування колег. Припаркувалася за великим дорожнім щитом на узбіччі сімнадцятої автостради, де завжди ставала, відколи опинилася в Орфеї, щоб спокійно подумати, бо метушня в комісаріаті заважала мені.