Пильнуючи за рухом на шосе, який зранку ще не був такий жвавий, відповіла на Лоранине повідомлення: вона знайшла мені пречудового чоловіка і хотіла влаштувати вечерю, щоб познайомити з ним. Я відмовилася, й вона завела свою звичну пісеньку: «Якщо ти так будеш поводитися, Анно, то залишишся сама». Ми обмінялися кількома повідомленнями. Я поскаржилася на Ґуллівера, Лорана порадила мені повернутися до Нью-Йорка. Та в мене не було бажання це робити. Хоч і мала проблеми з фаховою акліматизацією, та все ж таки мені подобалося в Гемптонсі. Орфея була спокійним містечком, де жити було добре, вона стояла на березі океану, оточена дикою природою. Довгі піщані береги, дрімучі ліси, вкриті лататтям озера, вузькі звивисті затоки, що приваблювали різну звіроту, — всі ці пречудові місцини оточували місто. Літо було тут тепле, погідне, зими суворі, але сонячні.
Я знала, що зможу тут бути щаслива.
Джесс Розенберґ
Понеділок, 7 липня 2014 року
За дев’ятнадцять днів до фестивалю
На чільній сторінці «Орфея кронікл», понеділок, 7 липня 2014 року.
ТЕАТРАЛЬНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ЗАНЕПАДАЄ
Невже це кінець театральному фестивалю в Орфеї? Двадцять років він був осердям курортного сезону, та, здається, цього року його проведення дужче, ніж будь-коли, опинилося під загрозою, після того як волонтери, що є унікальним фактом в історії цього руху, проголосували за безстроковий страйк, остерігаючись за свою безпеку. Отож усі запитують себе: відбудеться фестиваль без волонтерів чи ні?
Анна провела вихідні у пошуках слідів Кірка Гарві. Урешті їй пощастило знайти його батька, Корнеліуса Гарві, який мешкав у притулку для старих в Пукепсі, за три години їзди від Орфеї. Вона зателефонувала директорові, й він чекав нас.
— Анно, то ти вчора працювала? — здивувався я, коли ми вирушили в дорогу до того притулку. — Я думав, ти поїхала на вихідні до батьків.
Вона звела плечима.
— Посвяткували, та недовго, — відказала вона. — Я рада була щось зробити, щоб трохи розвіятися. А Дерек де?
— У крайовому центрі. Він вивчає справу 1994 року. Узяв собі в голову, що, може, ми десь схибили.
— Джессе, що сталося поміж вами 1994 року? З твоїх розповідей я зрозуміла, що ви були найліпшими друзями.
— Ми й зараз найліпші друзі, — запевнив я.
— Але 1994 року щось урвалося поміж вами?
— Так. Але я не готовий розповідати про це.
Вона помовчала, потім змінила тему.
— А ти, Джессе, що робив у свято?
— Був удома.
— Сам?
— Сам. Готував гамбургери з Наташиною підливою.
Я всміхнувся: зайве було те казати.
— Хто така Наташа?
— Моя наречена.
— То ти заручений?
— Це давня історія. Я одинак у пошуку.
Вона пирхнула.
— Я теж, — сказала вона. — Відколи розлучилася. Подруги кажуть, що я так і помру самотня.
— Це недобре! — поспівчував я.
— Та так. Але я сподіваюся, що зустріну когось. А чому не склалося в тебе з Наташею?
— Життя, Анно, часом витинає з нами різні несподіванки.
З її погляду було видно: вона зрозуміла, що я маю на увазі. І вирішила помовчати.
Притулок, що звався «Дубовий гай», був невеличким будиночком з квітами на балконах і містився на околиці Пукепсі. Старигани, які сиділи у вестибюлі в кріслах на коліщатах, чатували на кожен прихід гостей.
— Відвідувачі! Відвідувачі! — угледівши нас, заволав один із них, що тримав на колінах шахову дошку.
— Ви прийшли до нас? — запитав куций беззубий дідок, що скидався на черепаху.
— Ми прийшли до Корнеліуса Гарві, — чемно відказала Анна.
— А чому не до мене? — промекала маленька пані, тоненька мов билина.
— Мене вже два місяці діти не відвідували, — поскаржився шахіст.
Ми назвалися в приймальні, й за кілька хвилин прийшов директор. То був кругленький куций дядечко, що спливав потом у костюмі. Він здивовано зиркнув на Анну, яка була в однострої, й міцно потиснув нам долоні. Його рука була липка.
— Що ви хочете від Корнеліуса Гарві? — запитав він.
— Ми шукаємо його сина в рамках кримінального провадження.
— А що він укоїв?
— Про це ми будемо розмовляти з ним.
Директор спровадив нас коридорами, аж от ми ввійшли до вітальні, де сиділи старі люди. Хто грав у карти, хто читав, хто просто дивився в порожнечу.
— Корнеліусе, — виголосив директор, — до вас гості.
Високий худий дідуган із розпатланою білою чуприною, вбраний у простору піжаму, підвівся з крісла і здивовано глянув на нас.
— Орфейська поліція? — здивовано запитав він, підходячи до нас і розглядаючи чорний Аннин однострій. — А що сталося?
— Пане Гарві, — сказала Анна, — нам конче треба зв’язатися з вашим сином, Кірком.
— З Кіркі? Що вам від нього треба?
— Ходімо, пане Гарві, сядемо,— сказала Анна.
Ми сіли в закутку, де були два фотелі й диван. Допитливі мешканці притулку з’юрмилися довкола нас.
— Що ви хочете від мого Кіркі? — занепокоєно запитав Корнеліус.
З тих слів ми зрозуміли: немає сумнівів, Кірк Гарві живий і здоровий.
— Ми провадимо одне з його розслідувань, — пояснила Анна. — 1994 року ваш син розслідував убивство чотирьох осіб, яке скоїлося в Орфеї. У нас є підстави гадати, що той самий убивця кілька днів тому позбавив життя молоду жінку. Нам потрібно конче побалакати з Кірком, щоб розкрити цю справу. Ви підтримуєте з ним зв’язок?
— Авжеж. Ми часто розмовляємо телефоном.
— Він приїздить сюди?
— О ні! Він далеко живе!
— А де він живе?
— У Каліфорнії. Працює над театральною п’єсою, що матиме великий успіх! Знаєте, він видатний постановник. Він стане знаменитим. Дуже знаменитим! Коли його п’єсу поставлять, я вберу розкішний костюм і поїду туди, щоб поаплодувати йому. Хочете поглянути на мій костюм? Він у кімнаті.
— Ні, дякуємо, — відмовилася Анна. — Скажіть, пане Гарві, як зв’язатися з вашим сином?
— У мене є номер телефону. Можу дати його вам. Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.
Він дістав записник із кишені й продиктував номер.
— Відколи Гарві живе в Каліфорнії? — запитав я.
— Хтозна. Довго. Може, років зо двадцять.
— Отже, покинувши Орфею, він подався просто до Каліфорнії?
— Так, простісінько туди.
— А чому він покинув місто відразу після убивства?
— Через Темну ніч, — відказав Корнеліус, наче йшлося про щось очевидне.
— Темну ніч? А що воно таке, та Темна ніч, пане Гарві?
— Він усе з’ясував, — відказав Корнеліус, не відповівши до ладу на наше запитання. — Він з’ясував, хто вбив тих чотирьох людей у 1994 році, то мусив поїхати звідти.
— То він знав, що то не Тед Тенненбаум зробив? А чому він його не затримав?
— Тільки мій Кіркі може на це відповісти. І, прошу вас, як побачитеся з ним, скажіть, що тато тисячу разів його цілує.
Коли ми вийшли з притулку, Анна набрала номер, що його дав нам Корнеліус Гарві.
— Бар «Білуга», добридень, — відповів жіночий голос.
— Добридень, — сказала Анна, насилу оговтавшись від несподіванки, — я хотіла б поговорити з Кірком Гарві.
— Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.
Анна повідомила свої ім’я, номер телефону і додала, що йдеться про вкрай термінову справу. Коли вона поклала слухавку, ми почали гарячкові пошуки в інтернеті. Виявилося, що той бар розташований у кварталі Мідвуд в Лос-Анджелесі. Це щось мені нагадало. Хутко співставивши все, що знав, я зателефонував Дерекові й попросив його переглянути виписку з банківської картки Стефані.