Її манера мови стала більш наполегливою, ніж за мить до цього, психолог говорила:
— Ви збережете спогад, що ми обговорювали кілька можливостей обстеження тунелю. Ви зрозумієте, що повністю згодні зі мною щодо найкращого способу дії. Ви будете відчувати спокій незалежно від власної думки про це рішення і будете зберігати спокій, коли повернетеся в тунель, хоча реагуватимете на всі подразники відповідно до вашої підготовки. Ви не будете діяти з надмірним ризиком.
Ви будете бачити структуру, зроблену з ракушняку і каменю. Ви будете повністю довіряти своїм колегам і продовжите відчувати прихильність до них. Коли ви вийдете зі стану навіювання, щоразу, як ви побачите птаха в небі, це викличе у вас сильне відчуття, що ви робите правильні речі в правильному місці. Я клацну пальцями, і ви втратите всі спогади про цю бесіду, але виконуватимете отримані вказівки. Ви відчуєте сильну втому і захочете повернутися у свої намети, щоб добре виспатися перед завтрашніми завданнями. У вас не буде снів. У вас не буде кошмарів.
Я дивилася просто перед собою, коли вона це казала, а коли вона клацнула пальцями, я скопіювала реакції решти двох. Не думаю, що психолог щось запідозрила, і я повернулася в свій намет, як решта повернулися в свої.
Тепер я мала нову поживу до роздумів, окрім вежі. Ми знали, що функція психолога була підтримувати баланс і заспокоювати нас у потенційно стресових ситуаціях, і частина цієї ролі полягала в гіпнотичних навіюваннях. Я не могла винуватити її за виконання цієї ролі. Але, побачивши неприхований перебіг процесу, я стурбувалася. Одна справа знати, що ти можеш отримувати гіпнотичні навіювання, й зовсім інша — переживати це в ролі спостерігача. Який рівень контролю вона могла на нас накласти? Що вона мала на увазі, коли говорила, що ми будемо думати про вежу як про зроблену із ракушняку і каменю?
Хоча найбільш важливим було те, що я здогадалася, як спори вплинули на мене: я стала нечутлива до гіпнотичних навіювань психолога. Тепер я стала кимсь типу підпільника щодо неї. Навіть якщо її цілі благі, я відчула хвилю жаху, подумавши про зізнання в своїй нечутливості до гіпнозу — особливо якщо це означало, що в мені все менше і менше працювали умовні рефлекси, сховані в нашій підготовці.
Тепер я приховувала не одну, а дві таємниці, й це означало, що я незмінно і безповоротно втрачала зв’язок з експедицією та її цілями.
Відчуження в усіх його проявах було не нове для таких місій. Я зрозуміла це при перегляді разом з іншими відеозаписів інтерв’ю по поверненні учасників одинадцятої експедиції. Щойно з’ясувалося, що вони повернулися до попереднього життя, їх забрали на карантин і розпитали про пережите. Цілком зрозуміло, що в багатьох випадках члени сімей самі подзвонили у відповідні інстанції, вирішивши, що повернення їхніх близьких неприродне й страшне. Всі папери, знайдені у повернених, конфіскувало наше начальство для перевірки і вивчення. Цю інформацію нам теж дозволили переглянути.
Ці інтерв’ю були досить короткими, в них усі восьмеро учасників експедиції оповіли ту саму історію. Вони не пережили ніяких незвичайних явищ у Нуль-зоні, не зняли ніяких незвичайних показників, не звітували ні про які незвичні внутрішні суперечності. Але через певний час кожен із них відчув потужне бажання повернутися додому і заповзявся зробити це. Жоден із них не міг пояснити, як вони подужали перетнути межу в зворотному напрямку, або чому пішли просто додому замість відзвітувати спершу власному начальству. Один по одному вони просто покинули експедицію, покинули свої журнали і подалися додому. Хтозна як.
У цих записах їхні обличчя здавалися дружніми, а погляди відкритими. Їхня мова була трохи млявою, але це був стан всеохопного спокою, подібний до поведінки сновиди, в якому вони перебували, відколи повернулися — навіть міцний, жилавий чоловік, який був за військового експерта, людина жвавої та діяльної вдачі. Що ж до їхнього ураження, я не могла проаналізувати жодного із восьми. Я розуміла, що вони сприймали світ крізь певну заслону, що вони говорили до інтерв’юерів наче звіддаля в часі й просторі.
Щодо паперів, то це достеменно були замальовки пейзажів Нуль-зони або короткі описи. Серед них були малюнки тварин або карикатури товаришів з експедиції. Проте на всіх було зображення маяка з певного ракурсу або його опис. Шукати прихований зміст у цих малюнках було те саме, що шукати його в природі, яка нас оточувала. Якщо він і був, розпізнати його міг тільки пильний очевидець.