Наскільки я розуміла — єдина дитина і експерт в самотності — мої спостереження в цьому мініатюрному раю можуть тривати вічно. Я навіть сконструювала водонепроникний ліхтарик для водонепроникного фотоапарата і збиралася занурити цю вигадливу конструкцію в чорну воду, щоб зробити фотографію за допомогою тросика. Я не уявляю, чи могло це спрацювати, бо раптово в мене не стало розкоші вільного часу. Наше везіння скінчилося, і ми вже не могли дозволити собі сплачувати оренду. Нам довелося переїхати в маленьку квартирку, забиту маминими картинами, як на мене, більш схожими на шпалери.
Найбільшою травмою в моєму житті було хвилювання за ставок. Чи усвідомлять нові власники його красу і важливість залишити все як є, чи бездумно і жорстоко зруйнують, щоб возвеличити його споживацьку функцію?
Я так і не дізналась — не наважилася повернутись, хоча ніколи й не забувала, яким багатим було те місце. Все, що я могла, — дивитися вперед, користуватися вивченим зі спостережень за мешканцями ставка. Як би там не було, я ніколи не озиралася. Якщо фінансування проекту закінчувалося, чи досліджувану територію купували для забудови, я ніколи не поверталася. Існують такі смерті, після яких тобі вже не стане краще, існують зв’язки такі глибокі, що надламують щось всередині тебе.
Коли ми спускалися у вежу, я знову відчула, вперше за довгий час, дослідницький захват, знайомий з дитинства. Проте я також очікувала надлому всередині себе.
«Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців щоб розділити із червами що…»
Сходинки вежі відкривалися нам, такі білуваті сходинки, наче зуби незбагненного чудовиська, що спіраллю занурюються вглиб, і ми продовжували спускатися, адже здавалося, що вибору в нас немає. Часом я хотіла мати такий же обмежений світогляд, як топограф. Тепер я знала, чому психолог прикриває нас, і я дивувалася, як вона витримує це, адже немає нікого, хто захистив би її від… будь-чого.
Перш за все, це були «усього лише» слова, і цього було досить. Вони виникали щоразу приблизно на тому самому рівні, ліворуч на стіні, і кілька разів я намагалася записати їх. Їх було забагато в тому сенсі, що вони з’являлися і зникали, тож відстежувати зміст слів означало йти хибною дорогою. Була одна домовленість, яку щойно уклали ми з топографом: фіксуватимемо фізичні характеристики слів, а от зйомка цього тривалого, безкінечного речення вимагає окремого завдання, іншого дня.
…щоб розділити із червами що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів поки із темних зал із інших місць створіння що повік не могли звиватися від нетерпіння тих небагатьох невидючих й невидимих…
Важко не зважати на речення, коли лиховісність цих слів відчувалася на дотик. Воно заражало наші власні речення, коли ми говорили, коли намагалися описати біологічну природу того, що обидві бачили. Або психолог хотіла, щоб ми бачили слова і спосіб їх написання, або приховувати фізичну реальність стін вежі було для неї надто важливим і виснажливим завданням.
Упродовж першого спуску в пітьму ми з топографом разом пережили дивні речі: повітря поступово ставало прохолоднішим і вологішим, і разом з падінням температури з’явилося щось схоже на солодкуватий присмак нектару. Ми також побачили крихітних створінь, схожих на долоньки, що мешкали між слів. Стеля виявилася вищою, ніж ми думали, і у світлі від наших касок, коли ми дивилися вгору, топограф розгледіла проблиски і завитки, немов сліди слимаків чи равликів. Маленькі купинки моху чи лишайнику плямами вкривали стелю, також тут зустрічалися крихітні прозорі створіння, схожі на печерних креветок, із міцними, гнучкими й довгими, наче ходулі, ногами.
Те, що бачила тільки я: стіни щохвилини здіймалися й опадали, коли вежа дихала. Кольори слів мінилися, як у кальмара. Також на відстані десяти сантиметрів над існуючими словами і десяти сантиметрів під ними проступали зображення попередніх слів, написаних тим же похилим письмом. Насправді, ці шари слів утворювали ніби водяні знаки, наче відбитки на стіні, бліді натяки на зелень або подекуди багрянець, вони були єдиним знаком того, що колись тут могли бути слова. Більшість, здавалося, повторювали основний напис, але деякі не повторювали.
Поки топограф знімкувала живі слова, я читала фантомні, щоб зрозуміти, наскільки вони можуть відрізнятися. Читати їх було складно — кілька тяжів, накладаючись один на одного, виникали, зникали і починалися знову. Я легко втрачала сліди окремих слів і фраз. Кількість цих письмен-привидів, які зблякли на стіні, вказувала на те, що процес тривав довгий час. Я не могла дати навіть приблизну оцінку в роках кожного «циклу», не знаючи значення його довжини. На стіні був ще один елемент комунікації. Я не була певна, що топограф його бачить. Я вирішила перевірити її.