Світло її ліхтаря почало кидатись із сторони в сторону, коли вона захитала головою:
— Ні, подивися, — вона вказала на мої і свої сліди. Цей відбиток належав комусь третьому і вів нагору.
— Ти маєш рацію, — відповіла я, — тут була інша людина, не так давно.
Топограф почала лаятися.
На той момент ми не подумали вишукувати інші сліди взуття.
Відповідно до записів, які нам показали, перша експедиція не звітувала ні про що надзвичайне в Нуль-зоні, лише про незайману, абсолютно дику природу. Після того, як друга й третя експедиції не повернулися і доля їхня лишилася невідомою, відправлення експедицій на деякий час призупинили. Коли ж знову розпочали, посилали ретельно відібраних добровольців, які хоча б могли уявляти повну міру ризику. Відтоді деякі експедиції були більш успішними, ніж інші.
Одинадцята експедиція була особливо складною — і складною особисто для мене з огляду на той факт, щодо якого я не була до кінця відвертою.
Мій чоловік був лікарем в одинадцятій експедиції. Він ніколи не хотів бути лікарем, завжди хотів працювати в невідкладній допомозі чи травматології. «Медбрат приймального покою в польових умовах», як він це називав. Його залучив до Нуль-зони приятель, який знав його ще з часів служби у військово-морському флоті, до того, як він перейшов на роботу в швидкій. Спершу він не згодився, не був певен, але з часом його переконали. Це спричинило безліч суперечок між нами, хоча ми й до того мали багато труднощів.
Я знаю, що будь-кому нескладно це дізнатися, але я сподіваюсь, що ви, читаючи мій звіт, вважатимете мене свідком об’єктивним і вартим довіри. Не тим, хто зголосився в Нуль-зону з якихось інших причин, не пов’язаних із цілями експедиції. І до певної міри це лишається правдою, і статус мого чоловіка як члена експедиції з багатьох причин не стосується моєї появи тут.
Але хіба могла Нуль-зона не вплинути на мене, навіть якби справа стосувалася тільки його? Однієї ночі, за рік по тому як він вирушив за межу, лежачи самотою в ліжку, я почула, що на кухні хтось є. Озброївшись бейсбольною битою, я вийшла зі спальні й увімкнула світло в усьому домі. Я побачила чоловіка поряд із холодильником, одягненого в експедиційний одяг. Він пив молоко, поки воно не почало текти йому на підборіддя і шию. І несамовито трощив рештки вечері.
Я оніміла. Могла тільки дивитися на нього, наче він був міражем, і якщо я ворухнуся або заговорю — він розвіється на порох або навіть менше, ніж на порох.
Ми сиділи у вітальні, він на дивані, я на стільці навпроти. Я мала бути на відстані від цієї мари. Він зовсім не пам’ятав, як вибрався з Нуль-зони, зовсім не пам’ятав подорожі додому. Він тільки слабко пригадував саму експедицію. В ньому був дивний спокій, який переривався тільки хвилинами глухої паніки, і коли я питала в нього, що сталося, в ці миті він визнавав, що його амнезія неприродна. Здавалося, він втратив також усі спогади про те, як наш шлюб почав руйнуватися задовго до нашої суперечки щодо його від’їзду в Нуль-зону. Зараз він уособлював ту відстороненість, в якій приховано або не так вже й приховано колись звинувачував мене.
Через якийсь час я не могла цього більше витримувати. Я здерла з нього одяг, запхала в душ, а потім затягла до спальні, сіла на нього й кохалася з ним. Я намагалася повернути залишки чоловіка, якого пам’ятала, який, на відміну від мене, був відкритим й імпульсивним, і завжди намагався бути в дії. Чоловіка, що був завзятим моряком, і щороку на два тижні виїздив із друзями на узбережжя кататися на човні. Тепер я не знайшла в ньому нічого зі згаданого.
Увесь час, що він був у мені, він дивився на моє обличчя з виразом, який свідчив, що він пригадує мене, але наче в тумані. Хоча на певний час це допомогло. Я зробила його більш реальним, що дало мені змогу прикидатися далі.
Але тільки на певний час. Він повернувся в моє життя всього на двадцять чотири години. Вони прийшли по нього наступного вечора, і коли я пройшла через довгий виснажливий процес отримання перепустки, я відвідала його в центрі спостереження незадовго до кінця. Це стерильне місце, де вони перевіряли його і безуспішно намагалися пробитися крізь його спокій і його амнезію. Він зустрів мене як старого друга — таку собі зачіпку, що надавала сенс його існуванню — але не як кохану. Зізнаюся, я прийшла через надію, що в ньому лишилася хоч іскра від того чоловіка, якого я знала раніше. Але більше я ніколи її не побачила. Навіть в день, коли мені сказали, що в нього виявили неоперабельний системний рак, мій чоловік дивився на мене з дещо спантеличеним виразом обличчя.