Він помер через шість місяців. За весь цей час я жодного разу не змогла зазирнути під цю маску, більше жодного разу я не знайшла в ньому чоловіка, якого знала. Ні в моїх особистих бесідах з ним, ні згодом, переглядаючи інтерв’ю з ним та іншими членами експедиції, що так само померли від раку.
Що б там не сталося в Нуль-зоні, він не повернувся. По-справжньому не повернувся.
Ми й далі спускалися в пітьму, і я мусила запитати себе, чи все це так само переживав мій чоловік. Я не знала, як моє зараження змінило все. Чи я проходжу той самий шлях, чи він знайшов щось цілковито відмінне? Якщо таке саме, чи відрізнялися його реакції, і як вони змінили те, що трапилося потім?
Доріжка слизу ставала дедалі товщою, і ми вже могли сказати, що червоні вкраплення були живими організмами, виділеними тим, що лежало внизу, бо вони звивалися у в’язкому шарі. Колір речовини посилився настільки, що вона нагадувала мерехтливий золотий килим, розстелений уздовж нашого шляху на якийсь дивний, але чудовий банкет.
— Чи не повернути нам назад? — мала б сказати топограф, або я мала б це сказати. А інша мала б відповісти:
— Давай за наступним рогом. Ще трішки далі, і точно повернемо назад.
Це було випробування крихкої довіри. Це було випробування цікавості й захоплення, яке йшло поруч зі страхом. Це було випробування — відмовимося ми від знання чи від безпеки. Здавалося, відчуття взуття на наших ногах, відчуття в’язкої рідини, крізь яку ми просувалися обережно, крок за кроком, затягувало нас, і хоча ми й продовжували рухатися, все, зрештою, завершиться знесиленням.
Якщо зайти занадто далеко.
Але потім топограф вкотре зазирнула за ріг і раптом відскочила просто на мене, відштовхнула мене назад, на сходинку вище, і я дозволила їй це.
— Тут, унизу, щось є, — прошепотіла вона мені на вухо, — ніби людина чи тіло.
Я не стала уточнювати, що тіло може бути людським.
— Це воно пише на стіні?
— Ні, воно притулене до стіни. Я тільки гляну, — її дихання під маскою стало швидким і поверхневим.
— Чоловік чи жінка? — спитала я.
— Я думала, що це людина, — сказала вона, ігноруючи моє питання. — Я думала, що це людина. Я думала, людина.
Тіло — це одна справа, але жодні тренування не могли підготувати нас до зустрічі з чудовиськом.
Але ми не могли піднятися назовні із вежі, не дослідивши спершу нову таємницю. Ми просто не могли. Я схопила її за плечі, змусила подивитися на мене.
— Ти сказала, це схоже на людину, яка сидить, притулившись до стіни. Це не те, за чим ми слідуємо. Це стосується інших відбитків взуття. Ти це знаєш. Ми можемо ризикнути і глянути, що воно таке, а потім ми підемо геть, нагору. Ми не підемо далі, байдуже, що ми знайдемо, я обіцяю.
Топограф кивнула. Сама думка про те, що все скоро скінчиться, що не доведеться йти глибше, підтримала її.
Витримай це останнє випробування, і ти скоро знову побачиш сонце.
Ми знову почали спускатися. Тепер сходинки виглядали надзвичайно слизькими, хай це навіть було через нашу знервованість, і ми йшли повільно, спираючись на чисту частину стіни праворуч, підтримуючи рівновагу. Вежа мовчала, затримала дихання, її серцебиття раптом стало повільним і далеким; або я просто чула, як кров гупає в мене у скронях.
Повернувши за ріг, я побачила постать і спрямувала на неї світло свого ліхтарика. Якби я ще хоч на мить завагалася, мені б нізащо не стало духу. Це було тіло антрополога, притулене до стіни ліворуч, її руки складені на колінах, голова схилена, наче в молитві, щось зелене витікає з рота. Одяг виглядав на диво розмитим, нечітким. Бліде золотисте сяйво виходило з її тіла, майже непомітне, я припустила, що топограф не змогла б його побачити зовсім. За жодних обставин я не могла припустити, що антрополог жива. Все, що я могла подумати: «Психолог брехала нам», і раптом тягар її присутності десь там нагорі, на сторожі входу, навалився на мене з нестерпною силою.
Я виставила долоню перед топографом, показуючи, що вона мусить стояти там, де є, за мною, а сама пішла вперед, освітлюючи собі шлях. Я пройшла повз тіло достатньо далеко, щоб упевнитися, що сходи під ним порожні, а потім поспішила нагору.
— Пильнуй, поки я огляну тіло, — сказала я.
Я не сказала їй, що я відчула слабке відлуння присутності, щось повільно рухалося там, набагато нижче за нас.
— Це таки тіло? — спитала топограф. Певно, вона чекала чогось дивнішого. Певно, вона чекала, що постать просто лягла поспати.