Більше не було про що говорити. Вона повернулася до своєї роботи, а я схилилася над мікроскопом зі зразком того, що вбило антрополога. Спершу я не зрозуміла, на що саме дивлюся, адже це було так несподівано. Це була нервова тканина — і водночас це не було схоже на жодну нервову тканину. Клітини були виразно людськими, але з певними невідповідностями. В першу мить я подумала, що зразок зіпсувався, але якщо так, то не через мене: запис топографа точно описував побачене мною, і поглянувши на зразок знову, вона підтвердила, що він не змінився.
Я мружилася в лінзи мікроскопа, піднімала голову, знову мружилася, наче я не бачила зразок правильно. Потім я всілася за нього і дивилася, поки зображення не перетворилося на набір кіл і карлючок. Чи правда зразок був людським? Чи він тільки прикидався людським? Я вже казала, були невідповідності. І як антрополог узяла зразок? Просто підійшла до створіння з ложкою для морозива і спитала: «Можна взяти шматок мозку на біопсію?» Ні, зразок походив із крайньої частини, чогось зовнішнього. Що означало, що це не могла бути нервова тканина, що вона однозначно не людська. Я знову почувалася загубленою, зовсім втраченою.
Топограф підійшла і кинула на стіл переді мною проявлені фотографії.
— Непотріб, — сказала вона.
Фотографії слів на стіні буяли ясними, розпливчатими кольоровими плямами. Всі решта фотографій, на яких було ще щось, окрім слів, відображали первісну пітьму. Кілька проміжних фотографій також були розфокусовані. Я знала, що причиною стало повільне, рівномірне дихання стін, які також виділяли тепло, чи якесь інше джерело викривлень. Ця думка привела мене до усвідомлення, що я не взяла проби зі стін. Я розпізнала в словах живі організми. Я знала, що стіни теж ними були, але мій мозок сприймав їх як нерухому частину будівлі. Навіщо брати з них зразки?
— Я знаю, — сказала топограф, неправильно витлумачивши мою лайку, — зі зразками теж не пощастило?
— Ні, взагалі не пощастило, — сказала я, втупившись у фотографії. — Що-небудь в картах чи паперах?
Топограф пирхнула:
— Жодної в біса зачіпки. Взагалі нічого. Крім того, що всі вони зациклилися на маяку — спостерігати маяк, піти на маяк, пожити в бісовому маяку.
— Так що в нас нічого немає.
Топограф це проігнорувала, запитавши натомість:
— То що нам тепер робити?
Було очевидно, що вона ненавидить це питання.
— Вечеряти, — відповіла я. — Прогулятися по периметру, щоб переконатися, що психолог не залягла у кущах. Подумати про те, що робитимемо завтра.
— Я скажу тобі, що ми завтра не робитимемо. Ми не повернемося в тунель.
— Вежу.
Вона зиркнула на мене.
Не було сенсу з нею сперечатися.
У сутінках знайомий стогін долинув з-над солончакових боліт, ми саме вечеряли біля багаття. Я майже не звернула на нього уваги, повністю захоплена їдою. Їжа здавалася такою доброю, навіть не знаю чому. Я її поглинала, натомість топограф вражено дивилася на мене. Мало чого ми могли сказати одна одній, а то й зовсім нічого. Розмовляти означало планувати, а нічого із запланованого мною її б не потішило.
Здійнявся вітер, почався дощ. Я бачила кожну краплю дощу настільки чіткою, як маленький багатогранний рідкий діамант, що мінився навіть у присмерку, я чула запах моря і уявляла, як котяться хвилі. Вітер був ніби живий, він увійшов у кожну клітинку мого тіла, він також мав землистий запах, принесений з очеретів на болотах. Я намагалася не зважати на зміни безпосередньо поруч із вежею, але мої чуття надто загострилися, стали надто тонкими. Я вже до цього звикла, але в такі хвилини я пам’ятала, що лише день тому я була кимось іншим.
Ми розподілили нічні чергування. Позбавити себе сну виглядало менш нерозсудливим, аніж дозволити психологу підкрастися до нас непоміченою, вона знала розміщення кожної пастки в огорожі периметру, а в нас не було часу їх перевстановити. Я дозволила топографу вартувати першою як жест доброї волі.
Посеред ночі топограф прийшла підняти мене на другу варту, але я вже прокинулася через грім. Вона нерадо подалася спати. Сумніваюся, що вона мені довіряла, я думаю, в неї просто вже злипалися очі після буремного дня.
Дощ посилився. Я не хвилювалася, що нас затопить — це були армійські намети й вони витримували будь-що, менше за ураган. Та в будь-якому разі я не збиралася спати, я хотіла відчути бурю. Тож я вийшла надвір, в бурхливу водну стихію, під удари поривчастого вітру. Я вже чула, як топограф посопує у наметі, вона, мабуть, спала й в гірших умовах. Тьмяне світло сигнальних ліхтарів блимало по краях табору, перетворюючи намети на трикутники тіней. Навіть пітьма здавалася мені більш живою, вона обіймала мене, наче щось матеріальне. І я б не сказала, що це була зловісна присутність.