А ще хтось знайшов час і натхнення спуститися на мотузці з даху і прикріпити зазубрені уламки скла суперклеєм чи іншим з’єднувальним матеріалом. Ці скляні ножі починалися вище нижньої третини маяка і вкривали стіну до передостаннього поверху, де за склом розмістився сигнальний вогонь. В цій точці розташувався металевий комір, що стирчав майже на метр, і цей оборонний елемент був посилений іржавим колючим дротом. Хтось відчайдушно намагався відвадити когось іншого. Я подумала про Збирача і слова на стіні. Я подумала про те, як записи останньої експедиції фокусувалися на маяку. Не зважаючи на ці суперечливі елементи, я була рада нарешті дістатися цієї вогкої, прохолодної стіни навколо частини маяка, оберненої до суходолу. З такого кута ніхто не міг би мене пристрелити ні з верхівки, ні з вікна посередині стіни. Я минула перше кільце оборони. Якщо психолог усередині, на цей час вона відмовилася від насильства. Обернена до суходолу захисна стіна була зруйнована, що свідчило про роки забуття. Велика неохайна діра вела до парадного входу в маяк. Вхідні двері було знесено із завіс і тільки шматки дерева усе ще висіли на заіржавілих петлях. Лоза в багряних квітах оплела стіну маяка і обвила рештки дверей ліворуч від входу. Це створювало затишок, хоч би яке страхіття не трапилося раніше у цьому місці.
Втім, пітьма за спиною викликала в мене насторогу. Із плану поверхів, побаченого під час підготовки, я знала, що нижній поверх маяка має три зовнішні кімнати, ліворуч розмістилися сходи нагору, а праворуч розташовані кімнати з виходом на заднє подвір’я і щонайменше одне велике приміщення. Безліч місць, щоб заховатись. Я підібрала камінець і вкинула його всередину крізь понівечені двері так, що той покотився. Він цокав і крутився на кахлях підлоги, аж поки зник з очей. Я не почула жодного іншого звуку, жодного руху, навіть натяку на дихання — крім мого власного. Зі зброєю напоготові, я увійшла якомога тихіше, ковзаючи ліктем по стіні ліворуч у пошуку входу на горішні сходи.
Зовнішні кімнати на першому поверсі маяка стояли порожні. Звук вітру приглушили товсті стіни, тільки два маленькі віконечка на вхідній стіні пропускали всередину трохи світла. Я ввімкнула ліхтарик. Коли очі призвичаїлися, відчуття запустіння й самотності тільки зросло. Лоза з багряними квітами, нездатна рости у мороці, лишилася на вході. Стільців не було. Підлогову плитку вкривали бруд і уламки. В зовнішніх кімнатах не лишилося жодних особистих речей. Посередині великого відкритого майданчика я побачила сходи. Ніхто не стояв на сходинках і не дивився на мене, але було відчуття, що хвилиною раніше там хтось міг бути. Перед тим як обстежувати задні кімнати, я хотіла піднятися на верхівку, але потім передумала. Краще думати як топограф із її військовою підготовкою, й очистити приміщення тепер, навіть якщо хтось може увійти через передні двері, поки я буду всередині. Задні кімнати виглядали геть інакше, ніж передні. Моя уява могла відновити те, що тут сталося, лиш приблизно, узагальнено. Міцні дубові столи були перевернуті й складали грубу захисну барикаду. Деякі зі столів були пробиті кулями, інші підплавлені та посічені автоматними чергами. За уламками столів темні плями — сплесками поперек стін і патьоками на підлозі — свідчили про неймовірне й нагле насильство. Усе вкривав пил, усюди стояв холодний плаский запах повільного занепаду, я бачила мишачий послід і по кутках — давні сліди від ліжок… хоча хто міг спати посеред такого безладу й різні? Між тим, хтось вирізав свої ініціали на одному зі столів: «Тут був Р. С.» Ці позначки мали новіший вигляд. Певно, треба бути геть товстошкірим, щоб вирізати свої ініціали на пам’ятнику війни. Але тут сморід бравади заглушав дихання жаху.