Тож я знову дістала пістолет. Але там не було нікого — тільки кілька стільців, хисткий столик, килимок під ним і товсте скло, що лишилося неушкодженим. Скло самого ліхтаря лежало посеред кімнати, сліпе і сонне. Звідсіля увсебіч було видно на кілометри. Я постояла там хвильку, оглядаючи пройдений шлях: стежку, яка привела мене, тінь на тій відстані, де мало бути поселення, потім, праворуч, навпроти останнього солончаку, перехід до чагарів і покручених кущів, спотворених вітром з моря. Вони вчепилися в грунт, рятуючи його від розмивання, допомогли звести бастіон дюн, за яким починалися трав’янисті зарості. Звідти плавний схил спускався до чудового пляжу, прибою, хвиль. З другого погляду я примітила в напрямку базового табору, між трясовин і далеких ялин, тяжі чорного диму, які могли нічого й не значити. Але також я бачила в місці Вежі різновид власного світіння, щось подібне до переломленої фосфоресценції, про що нестерпно було навіть думати. Те, що я могла його бачити, те, що я мала з ним спорідненість, хвилювало мене. Я була певна, що ніхто з тих, хто лишився тут, — ні топограф, ні психолог, — не бачать цього містичного вихра.
Моя увага повернулася до стільців, стола, в пошуку того, що могло б мене наштовхнути на думку про… будь-що. За п’ять хвилин я вирішила витягти килимок. Під ним була квадратна ляда розміром метр на метр. Засув був врізаний просто в дошки підлоги. Я відтягнула стіл з дороги і жахливий скрегіт змусив мене зціпити зуби. Потім, поволі, на випадок, якщо хтось чигає на мене внизу, я розчахнула ляду, вигукнувши щось ідіотське, типу «В мене пістолет!», і направила в діру однією рукою пістолет, іншою — ліхтарик.
Ніби звіддаля я відчувала — пістолет падає на підлогу під власною вагою, ліхтарик труситься у мене в руці, хоча якось я все ж його втримала. Я не могла повірити в те, що я побачила, я почувалася розгубленою. Ляда відкрилася у простір п’ять метрів завглибшки і дев’ять завширшки. Психолог точно була тут — ліворуч лежали наплічник, дещо зі зброї, пляшки з водою та великий ліхтар. Однак її самої не було й сліду. Але те, від чого мені перехопило подих, що стало наче ударом під дих, що поставило мене на коліна — величезний курган, що заповнював увесь простір, безумне звалище. Я дивилася на купу паперів, на сотні журналів на її верхівці — точно таких, які мали ми для записів спостережень у Нуль-зоні. На обкладинці кожного було написано спеціалізацію власника. Кожен, як я виявила, заповнений записами. Набагато більше, ніж могли списати за дванадцять експедицій.
Чи можете ви насправді уявити, на що були схожі ці перші хвилини, — вглядатися в темний простір і бачити це? Можливо, можете. Можливо, ви дивитесь на це просто зараз.
Моя третя і найкраща робота після закінчення коледжу вимагала переїзду у найвіддаленіший від цивілізації закуток на західному узбережжі, в регіон, в якому помірний клімат боровся з арктичним. Там земля вивергла величезні кам’яні брили, а навколо них розрісся первісний дощовий ліс. Це був світ вічного дощу, річний рівень опадів сягав ледь не двох метрів, і не бачити крапель води на листі було там винятковою подією. Повітря було таке чисте, а рослинність така густа, така насичено-зелена, що кожен завиток папороті, здавалося, створений лише для того, щоб я почувалася у гармонії зі світом. Ведмеді, пантери й лосі жили в цих лісах, а ще безліч видів птахів. Риби в струмках були велетенські, не уражені важкими металами.
Я жила на узбережжі в селищі на триста жителів. Винаймала хатину поряд з будинком на вершині пагорба, де мешкали п’ять поколінь рибалок. Його власники, бездітні чоловік з дружиною, були такими ж суворими й небагатослівними, як і весь той край. Я не мала там друзів, і навіть не була впевнена, що сусіди, які живуть поруч роками, стають там друзями. Тільки в місцевому барі, куди заходили всі, після кількох кухлів, можна було побачити знаки приязні чи товариськості. Але й жорстокості в барі вистачало, тож переважно я трималася подалі. Це було за чотири роки до того, як я зустріла свого майбутнього чоловіка, і тоді я здебільшого нічого ні від кого не чекала.