Я виробила певні початкові правила — наче це могло допомогти. Я знехтувала журналами, які виглядали наче написані скорописом і не намагалася розшифрувати ті, що містили код. Я також почала з перегортання журналів, а потім присилувала себе побіжно їх переглянути. Але вибіркове читання іноді виходило на гірше. Траплялися сторінки, які описували невимовні дії, яким я не могла добрати слів. Записи, які згадували періоди «ремісії» і «відміни» змінювалися «загостреннями» і «жахливими маніфестаціями». Байдуже, скільки існувала Нуль-зона і скільки експедицій прийшли сюди, з цих звітів я могла сказати, що за роки до того, як виникла межа, на цьому узбережжі відбувалися дивні речі. Тут була прото-Нуль-зона.
Деякі замовчування пробуджували мій розум так само, як більш явні задачі. Якийсь журнал, напівзруйнований вологою, був присвячений виключно якостям будяка із квітами лавандового кольору, що ріс на ділянці між лісом і болотом. Сторінка за сторінкою описували спершу один вид будяка, потім інший, разом із найменшими подробицями про комах та інших істот, що заселили це крихітне середовище існування. В жодному випадку дослідник не відхилявся від окремої рослини на метр-два, і жодного разу дослідник не відволікся, щоб бодай окреслити базовий табір або власне життя. Згодом певна тривога обсіла мене, коли я стала відчувати жахливу присутність за цими записами, що нависала на задньому плані. Я бачила Збирача чи щось таке, що наближалося до того простору просто за будяками, і тільки зосередження на журналі дозволяло відволіктися від цього жахіття. Відсутність — це не присутність, але з кожним новим змалюванням будяка холод пронизував мене дедалі глибше, аж до спинного мозку. Коли остання сторінка журналу розлізлася на чорнильні плями і вогку паперову масу, я майже з полегшенням позбулася цього нав’язливого повтору, від якого записи робилися гіпнотично-трансовими. Якби там була нескінченна кількість сторінок, боюсь, я б стояла там і читала довіку, поки не впала б на підлогу й сконала від голоду й спраги.
Я вагалася, чи відсутність згадок про Вежу пасує до цієї теорії, цього письма, що обходить речі стороною.
«… в чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє…»
Потім, після кількох посередніх чи незрозумілих зразків, я знайшла журнал, що не був подібним до мого. Він датувався до початку першої експедиції, але після появи межі і стосувався «зведення стіни», що достеменно означало укріплення з боку моря. Через сторінку — посеред незрозумілих метеорологічних матеріалів — мені в око впали два слова «відбивали напад». Я насторожено прочитала наступні три записи. Спершу автор ніяк не пояснював характер нападу чи особи нападників, але штурм був із моря і «четверо з нас полягли», хоча стіна встояла. Пізніше відчуття відчаю наростало, я прочитала:
«Спустошення приходить із моря, знову, разом з дивними вогнями і морськими істотами, які в час припливу кидаються на наші стіни. Уночі ті, що попереду, заповзають у проріхи наших захисних стін. Ми все ще тримаємося, але в нас закінчуються набої. Дехто з наших хоче залишити маяк, спробувати піти деінде, на острів чи суходіл, але командир каже, що має наказ. Бойовий дух упав. Ніщо з того, що сталося з нами, не має розумного пояснення».
Раптом запис урвався. Він мав виразно неймовірну для цього якість, наче був прикрашеною версією справжньої події. Я спробувала уявити, як Нуль-зона мала виглядати у той час — і не змогла.
Маяк притягував членів експедиції, наче кораблі, задля безпечного проходу яких через мілини і рифи був колись збудований. Це тільки підтверджувало мої попередні спостереження, що для багатьох із них маяк став символом, підкріпленням старого порядку, і своїм світлом на горизонті він створював видимість безпечного притулку. Те, що він зраджував цю віру, показувало знайдене внизу. І досі, попри те, що деякі з них мали знати про це, вони продовжували приходити. Через надію. Через віру. Через тупість.