Я не могла отямитися, щоб його почитати, я боролася з бажанням закинути цей журнал назад в купу, натомість я поклала його з кількома іншими журналами, які мала взяти з собою в базовий табір. Я також прихопила кілька пістолетів психолога, вибираючись з цього огидного місця. Я лишила решту її припасів. Цей потаємний запас у маяку міг знадобитися.
Коли я піднялася нагору, було пізніше, ніж я думала, небо набуло глибокого бурштинового відтінку, який показував, що давно перевалило за полудень. Море палало під сонцем, але тепер жодна краса не могла мене ввести в оману. Життя людей так довго розбивалися об це місце, вони зголосилися прийти сюди, але стали вигнанцями — і навіть гірше. У всьому тут відчувалася присутність нескінченної відчайдушної боротьби. Чому вони продовжували посилати нас? Чому ми продовжували іти? Так багато життів, так мало можливостей дістатись істини. Нуль-зона розбивала мозок, я відчувала, хоча мій поки й не розбила. На думку спав рядок із пісні: «Усе це безглузде знання…»
Я надто довго перебувала в цьому місці, і тепер потребувала свіжого повітря і відчуття вітру. Я кинула все взяте на стілець, відчинила розсувні двері й вийшла на балкон з перилами. Вітер шматував на мені одяг, і бив мене по обличчю. Раптовий холод освіжав, а краєвид був пречудовий. Я могла б ним милуватися вічно. Але за мить якийсь інстинкт чи передчуття змусили мене повз залишки захисної стіни поглянути просто вниз на пляж, частина якого наполовину перекривалася гребенем дюни і високою стіною, навіть з цієї точки. З того місця, в хмарах здійнятого вітром піску, виднілася нога. Я навела бінокль на стопу. Вона була нерухома. Знайома штанина, знайомий черевик, із шнурівками, зав’язаними подвійним вузлом. Я міцно схопилася за перила, щоб впоратися із запамороченням. Я знала власницю черевика.
То була психолог.
4. ХРЕЩЕННЯ
Все, що мені було відомо про психолога, я дізналась під час тренувань. Вона водночас була стороннім наставником і виконувала роль особистого сповідника. Хоч я не мала в чому сповідатися. Можливо, я більше відкривалася під гіпнозом, але впродовж наших постійних сесій, на які я згодилася через їх обов’язковість для участі в експедиції, я говорила мало.
— Розкажи мені про своїх батьків. Які вони були? — зазвичай питала вона, класичний початковий маневр.
— Нормальні, — відповідала я, намагаючись усміхатися, а сама думала: «Відсторонені, непрактичні, нецікаві, занепадницькі, нікчемні».
— Твоя мама алкоголічка, правильно? А твій батько щось на кшталт… шахрая?
Я майже втратила витримку після цих слів, які виглядали радше як знущання, ніж здогад. Я виклично заперечила:
— Моя мати — художниця, а батько — підприємець.
— Найперший дитячий спогад?
— Сніданок.
М’яка іграшка — цуценя, воно в мене є й досі. Наближаю збільшувальне скло до нори мурашиного лева. За цілунок змушую роздягатися хлопчика для мене, бо нічого кращого не вигадала. Впала у фонтан і розбила голову, дістала п’ять швів у травмпункті й непереборний страх втопитися. Знов у травмпункті, коли мама забагато випила, і полегшення від наступного року тверезості.
З усіх моїх відповідей найбільше її роздратував «сніданок». Я бачила, як вона боролася із собою, щоб не скривитися, як заціпеніла, а її очі сповнилися холоду. Та вона опанувала себе.
— Ти мала щасливе дитинство?
— Нормальне, — відповіла я.
Мама настільки не від світу цього, що якось налила мені в кашу апельсиновий сік замість молока. Тато з його невпинною нервовою балаканиною, через яку він постійно здавався винним… Дешеві мотелі й відпочинок на пляжі під час канікул, наприкінці мама плаче, бо мусимо повертатися до буденного нужденного життя, хоча ми ніколи з нього й не вилазили. Відчуття невідворотності долі, що охоплювало нас у машині…
— Наскільки близькі стосунки з родиною?
— Доволі близькі.
Вітальні листівки, написані як до п’ятилітки в мої двадцять. Відвідини раз на кілька років. Добрий дідусь із довгими жовтими нігтями і ведмежим голосом. Бабуся, що повчає мене про цінність релігії та заощадження кожної копійки. Як же їх звали?
— Як тобі бути частиною команди?
— Доволі добре. Я часто бувала частиною команди.
Під «частиною команди» я мала на увазі «була сама по собі».
— Ти залишила багато своїх польових робіт. Чи не хочеш сказати мені, чому?
Вона знала чому, тож я знову стенула плечима і нічого не відповіла.