— Ти погодилася долучитися до експедиції через чоловіка? Наскільки ви були близькі з чоловіком? Як часто ви сперечалися? Через що? Чому ти не повідомила начальство, коли він повернувся додому?
Ці сесії точно підривали віру психолога в свій професійний рівень, в закорінену в свідомості підготовку, яка приписувала витягувати з пацієнтів особисту інформацію для встановлення довіри й викопування глибших проблем. Але інший рівень, який я ніколи не могла охопити достатньою мірою, вона, здавалося, підтвердила моїми відповідями.
— Ти дуже стримана, — одного разу сказала вона, однак без осуду. Це було тільки на другий день після того, як ми перейшли межу і вирушили до базового табору. Мене раптом осяяло, що ті самі якості, які вона не схвалювала з позиції психіатрії, якраз і робили мене придатною для експедиції.
Зараз вона сиділа притулившись спиною до піщаного кургану, прихована в тіні стіни, схожа на купу розтрощеного непотребу, одна нога випростана, інша підібгана під неї. Вона була сама. Я бачила з її стану і пози, що вона зістрибнула (або була скинута) з верхівки маяка. Певно, вона не очистила добре стіну маяка і поранилася об неї в падінні. Поки я в своїй методичній манері годинами переглядала журнали, увесь цей час вона лежала тут. Чого я не розуміла — як вийшло, що вона і досі жива.
Її куртка і сорочка були забруднені кров’ю, але вона дихала, й очі були розплющені, дивилися на океан. Я присіла біля неї. У випростаній лівій руці вона тримала пістолет, і я легко забрала його в неї, відкинула вбік, просто про всяк випадок.
Здавалося, психолог не завважила моєї присутності. Я ледь торкнулася її плеча, і вона закричала, рвонулася вбік і звалилася, коли я відскочила.
— Знищення! — вискнула вона в мій бік, безладно сіпаючись. — Знищення! Знищення!
Що більше вона це повторювала, то безглуздішим здавалося слово, наче крик птахи зі зламаним крилом.
— Це лише я, біолог, — сказала я спокійним голосом, хоч вона збентежила мене.
— Лише ти, — хрипло, з присвистом, з прихованим сміхом повторила вона, наче я сказала щось кумедне. — Лише ти.
Я знову посадила її, і почула скрипучий тріск і виявила, що в неї, схоже, зламані всі ребра. Її ліва рука і плече промацувалися під курткою, наче губка. Темна кров розтікалася від її живота, під рукою, якою вона несвідомо затискала пляму. Я відчула запах — вона обмочилась.
— Ти ще тут, — в її голосі вчувалося здивування, — але ж я вбила тебе, хіба ні? — голос того, хто щойно прокинувся від сну чи поринає в сон.
— Зовсім ні.
Грубий, із присвистом хрип, знову, і пелена збентеження зійшла з її очей:
— Ти принесла воду? Хочу пити.
— Принесла, — я притулила флягу їй до губ, тож вона змогла зробити кілька ковтків. Краплі крові блищали на її підборідді.
— Де топограф? — важко видихнула психолог.
— У базовому таборі.
— Не пішла з тобою?
— Ні.
Вітер відкинув завитки її волосся, відкривши глибоку рану на лобі, певно, від зіткнення зі стіною.
— Їй неприємне твоє товариство? — запитала психолог. — Неприємно, на що ти перетворюєшся?
Мене обійняв холод:
— Я така ж, як завжди.
Погляд психолога знов перемістився на море.
— Знаєш, я бачила, як ти йдеш стежкою до маяка. Так, я знаю напевне, що ти змінилася.
— Що ж ти бачила? — спитала я поступливо.
Кашель і червоні бризки.
— Ти була полум’ям, — сказала вона, і на коротку мить я знову побачила, як моє сяйво проявляється, — ти була полум’ям, що випалювало мої очі, полум’ям, що пливе над солончаками, через зруйноване селище, повільно палаючим полум’ям, облудним вогнем, що пливе над болотами і дюнами, пливе і пливе, наче щось нелюдське, але щось вільне і плинне…
Зі зміни її тону я зрозуміла, що навіть зараз вона намагається гіпнотизувати мене.
— Це не працює, — сказала я, — я тепер нечутлива до гіпнозу.
Її рот відкрився, закрився, знову відкрився.
— Звісно, ти нечутлива. З тобою завжди було складно, — сказала вона, ніби говорила з дитиною. Чи справді в її голосі був цей дивний відтінок гордості?
Певно, я мала залишити психолога саму, дати їй померти, не ставити запитань, але я не змогла добути із себе стільки милосердя.
В мене виникла думка, якщо я вже мала такий нелюдський вигляд:
— Чому ж ти мене не застрелила, коли я підходила?
Незумисна лиха іскра майнула в її очах: коли вона розверталася, щоб поглянути на мене, вона не впоралася з обличчям:
— Моя рука, мої пальці не дали мені натиснути на гачок.