— Мабуть, твій чоловік почувався так само наприкінці, — сказала психолог.
Я знову сіла навпочіпки і втупилася в неї. Я хотіла покинути її до того, як вона отруїть мене, але не могла.
— Повернімося до твоїх власних галюцинацій, — сказала я, — опиши мені Збирача.
— Є речі, які потрібно бачити на власні очі. Можливо, ти підберешся ближче. Можливо, ти більше подібна до нього, — відсутність у неї жалю до антрополога була огидною, зрештою, як і моя.
— Що ти приховуєш від нас стосовно Нуль-зони?
— Надто загальне питання, — думаю, моя потреба у відповідях збентежила психолога, навіть на порозі смерті.
— Гаразд, тоді скажи, що вимірюють чорні коробочки?
— Нічого. Вони нічого не вимірюють. Це тільки психологічна хитрість для загального заспокоєння: нема червоного світла, нема небезпеки.
— Яка таємниця пов’язана з Вежею?
— Із тунелем? Якби ж ми знали, хіба продовжували б посилати експедиції?
— Вони налякані. Південний Округ.
— Мені теж так здалося.
— І вони не мають відповідей.
— Дам тобі зачіпку: межа розширюється. Дотепер повільно, трішечки щороку. Можливо, скоро вона з’їдатиме кілометр-два щоразу.
Думка про це змусила мене на мить замовкнути. Коли надто наближаєшся до осередку таємниці, можливості відійти вбік, щоб оцінити форму цілого, немає. Чорні коробочки могли нічого й не вимірювати, але в моїй голові усі вони сяяли червоним.
— Скільки експедицій тут побувало?
— О, журнали, — завважила вона, — їх багатенько. Правда ж?
— Це не відповідь на моє запитання.
— Можливо, я не знаю відповіді. Можливо, просто не хочу тобі казати.
Так могло тривати й далі, до самого кінця, і я нічого не могла з цим вдіяти.
— Що насправді знайшла «перша» експедиція?
Психолог поморщилася, цього разу не через біль, а наче згадала щось ганебне.
— Залишилося відео тієї експедиції… певного роду. З цієї причини не можна приносити сюди складні прилади.
Відео. Чомусь після перегляду кургану журналів ця інформація мене не вразила. Я трималася свого:
— Які накази ти не розкриваєш нам?
— Ти почала мене втомлювати. І я почала трохи видихатися… Іноді ми кажемо вам більше, іноді менше. У них власні критерії й причини.
Чомусь це «вони» здалося шаблонним, наче вона сама не зовсім вірила в «них».
Нехотя я повернулася до особистого:
— Що ти знаєш про мого чоловіка?
— Нічого понад те, що можна прочитати в його журналі. Ти ж його вже знайшла?
— Ні, — я збрехала.
— Дуже пізнавально — особливо про тебе.
Чи було це блефом? Вона точно провела вдосталь часу нагорі в маяку, щоб знайти його, прочитати й кинути назад у купу. Це не мало значення. Небо темніло й набрякало, хвилі глибшали, прибій змушував куликів дріботіти врізнобіч на своїх цибатих ногах, а потім збиватися докупи знову, коли він відступав. Пісок навколо нас раптом здався більш ніздрюватим. Лабіринти слідів крабів і червів кривуляли його поверхнею. Всі тутешні живі істоти дбали про власні справи, цілком байдужі до нашої розмови. Як далеко в морі пролягає межа? Коли під час підготовки я запитала про це психолога, вона сказала тільки, що ніхто ніколи не перетинав її, і я уявила експедиції, які просто перетворилися на туман, на світло, на порожнечу.
В диханні психолога з’явилося харчання, воно стало поверхневим і нерівним.
— Я можу чимось тобі допомогти?
Поступка.
— Залиш мене тут, коли я помру, — попросила вона. Тепер було видно весь її страх. — Не треба мене ховати. Не треба мене переносити. Залиш мене в місці, якому я належу.
— Чи є щось, що ти хочеш сказати мені?
— Ми не повинні були ніколи приходити сюди. Я не повинна була ніколи приходити сюди.
Біль в її голосі викривав глибоке страждання, що не залежало від фізичного тіла.
— Це все?
— Я дійшла висновку, що це єдина остаточна істина.
Я подумала, вона має на увазі, що краще дозволити межі посуватися, не зважати на неї, дозволити їй вплинути на наступні, більш пізні покоління. Я не була з нею згідна, але нічого не відповіла. Пізніше я дійшла висновку, що вона мала на увазі щось докорінно інше.
— Чи хтось хоч колись повертався з Нуль-зони?
— Вже давно ніхто… — втомлено прошепотіла психолог. — Зовсім ніхто.
Але я не знаю, чи вона зрозуміла питання.
Її голова обвисла, і вона втратила свідомість, потім знову отямилася і втупилася у хвилі. Вона пробурмотіла кілька слів, одне з яких могло бути чи то «зниження» чи то «зміщення», а інше чи то «доглядати» чи то «споглядати». Але я не впевнена.