Скоро спустилися сутінки. Я дала їй ще води. Що ближче вона підходила до кінця, то важче було думати про неї як про супротивника, хоча було видно, що вона знає набагато більше, ніж сказала мені. В цьому було небагато сенсу, бо вона не збиралася нічого більше відкривати. І можливо, я дійсно здавалася їй полум’ям, наближаючись. Можливо, це був єдиний спосіб, в який вона могла думати про мене тепер.
— Чи ти знала про купу журналів? — спитала я, — ще до того, як ми прийшли сюди?
Та вона вже не відповіла.
Були речі, які я мала зробити після того, як вона померла, хоч лишалося мало від світлового дня, і я не хотіла їх робити. Якщо вона не відповіла на мої запитання за життя, вона мусить відповісти на якісь із них тепер. Я зняла куртку психолога, згорнула і відклала вбік, виявивши, що вона ховала свій власний журнал у внутрішній кишені на блискавці. Його я теж відклала вбік, притиснувши каменем сторінки, які тріпали пориви вітру. Потім взяла складаний ножик і обережно відрізала лівий рукав її сорочки. Її плече справді було, наче губка, це стривожило мене, і я бачила вагому причину, чому це мене стосується. Від її ключиці до ліктя вся рука була обвита тяжами золотисто-зеленого моху, який слабко сяяв. Здавалося, вони поширюються від надрізів і довгої тріщини уздовж її трицепса — початкової рани, завданої, як сказала вона, Збирачем. Що б не уразило мене, її контакт був інший, безпосередній, він швидше поширювався і мав більш згубні наслідки. Деякі паразити і плодові тіла могли спричинити не тільки параною, але й шизофренію, правдоподібні галюцинації, і тому викликали неадекватну поведінку. Тепер я не сумнівалася, що вона бачила мене як полум’я, що наближується, що вона приписала свою неспроможність вистрілити в мене якимось зовнішнім силам, що її обсів страх переслідування і присутності. Навіть без усього решти, саме тільки зіткнення зі Збирачем могло, я думаю, звести її з розуму якоюсь мірою.
Я зрізала зразок шкіри разом з плоттю з її руки й кинула в пробірку для зразків. Потім взяла зразок з іншої руки. Коли повернуся до базового табору, вивчу обидва.
Мене трохи лихоманило, тож я взяла паузу, переключивши увагу на журнал. Він був присвячений переписуванню слів на стіні вежі, там було багато нових абзаців:
=…чи розкладеться воно під поверхнею землі чи над поверхнею на зелених луках чи в морі чи високо у повітрі все прийде до одкровення і щоб бути відкритим знання про гнітючий плід і руку грішника возз’єднаються бо немає гріха у тіні чи у світлі які сім’я мерців пробачити не спроможні…
На полях було надряпано ще кілька приміток. Одна — «доглядач маяка», яка змусила мене гадати, чи не вона обвела колом чоловіка на фотографії. Друга — «Північ?», і третя — «острів». Я не мала жодного уявлення про те, що означали ці примітки, і про розумовий стан психолога, яка присвятила журнал цьому тексту. Я відчувала тільки полегшення від того, що хтось виконав за мене це трудомістке і складне завдання. У мене було єдине питання: отримала вона текст зі стін вежі, з журналів у маяку чи повністю з якогось іншого джерела. Я досі не знаю.
Обережно, щоб не торкнутися її руки чи плеча, я обстежила тіло психолога. Зняла з неї сорочку, штани, шукаючи щось заховане. Я знайшла крихітний пістолет, що був прикріплений до її лівої литки, і згорнутого листа в маленькому конверті у правому черевику. Ім’я на конверті було написане психологом — принаймні почерк схожий. Воно починалося на С. Це було ім’я її дитини? Друга? Коханого? Впродовж місяців я не зустрічала й не чула жодного імені, і побачене тепер надто схвилювало мене. Воно виглядало неправильно, наче не належало Нуль-зоні. Імена були тут небезпечною розкішшю. Жертвам не потрібні імена. Люди, що виконують свої функції, не потребують імен. У всякому випадку, ім’я було наступним небажаним замішанням для мене, темний простір дедалі ширився у моїй голові.
Я відкинула пістолет у пісок, зіжмакала конверт і швиргонула слідом. Я думала про знайдений журнал чоловіка і про те, що в певному розумінні ця знахідка гірша, ніж її відсутність. І глибоко в душі я все ще сердилася на психолога.
Насамкінець я обшукала кишені її штанів. Добула трохи дріб’язку, замацаний щасливий камінчик і аркушик паперу. На аркушику я знайшла список гіпнотичних навіювань, зокрема «паралізувати», «домогтися схвалення», «примусити підкоритися», до кожного — слово або фраза активації. Раз вона записала їх, то, певно, мала боятися забути, які слова дають контроль над нами. Її записка містила й інші нагадування, наприклад: «Топограф потребує підсилення», «свідомість антрополога вразлива». Про мене вона занотувала тільки шифровану фразу: «Мовчання створює власне повчання». Як проникливо.