Знову почувся стогін, ближче, ніж будь-коли, але тепер разом із гучним звуком удару. Я зупинилася і звелася навшпиньки, посвітила ліхтариком ліворуч понад очеретами і побачила велику руйнівну хвилю, що рухалася вперед праворуч від стежки, швидко наближаючись. Щось розсувало й трощило очерети, змушувало їх падати, наче під ножем комбайна. Істота намагалася обійти мене, і сяйво всередині здійнялося, щоб притлумити мою паніку.
Я вагалася коротку мить. Якась частина мене хотіла побачити істоту, після того, як я чула її стільки днів. Чи говорили в мені звички вченого, що намагалися докладати логіку там, де важило тільки виживання?
Якщо так, це була дуже мала частина мене.
Я побігла. Дивовижно, як швидко я могла бігти — ніколи раніше я так швидко не бігала. Униз тунелем пітьми між рядами очеретів; очерет шмагає мене, але я не зважаю, бажаючи щоб сяйво підштовхувало мене вперед. Пройти повз чудовисько раніше, ніж воно відріже мене. Я відчувала його глухий тупіт, чула різкий тріск очерету під його ногами, і чула очікування в його стогоні; від наполегливості його гонитви робилося млосно.
Зліва, з пітьми прийшло відчуття, ніби щось важке націлилося на мене. Відчуття, ніби обіч мене виникло змучене бліде обличчя, з велетенською масивною тушею за ним. Воно мчало мені навперейми, і все що я могла вдіяти, — зробити ривок, як спринтер на фінішній прямій, щоб проскочити його й опинитися на свободі.
Воно наближалося так швидко… надто швидко. Я точно не встигала добігти, неможливо було добігти… не під цим кутом, але я викладалась.
Вирішальна мить настала. Я здригалася і кричала на бігу, здавалося, я відчувала боком його гаряче дихання. Але дорога була вільна, і я почула ззаду по праву руку пронизливий зойк, і відчуття простору, повітря, що раптом наповнилося, і звук від чогось великого, що намагається загальмувати, змінити напрямок, і вилітає в очерети по інший бік стежки за інерцією. І майже жалісний зойк, самотній звук у цьому місці, звернений до мене. Він тривав, благаючи мене повернутися, побачити його повністю, визнати його існування.
Я не озирнулася. Я продовжувала бігти.
Нарешті я зупинилася, задихаючись. На ватних ногах я дибала, поки стежка не заглибилась у ліс, достатньо далеко, щоб знайти великий дуб, на який можна залізти і провести ніч в незручній позі, втиснувшись у вигин стовбура. Якби стогнуча істота подалася за мною сюди, не знаю, що б я робила. Я все ще чула її, хоча знову звіддалік. Я не хотіла про неї думати, але просто не могла припинити.
Я засинала і просиналася, поглядаючи одним оком на землю. Одного разу щось велике, сопучи, зупинилося біля підніжжя дерева, але потім пішло своєю дорогою. Іншим разом я мала відчуття, ніби неясні обриси рухаються на невеликій віддалі, але нічого не наближалося. Здавалося, вони зупинилися на мить, в темряві світилися їхні очі, але ніякої загрози від них я не відчула. Я пригортала чоловіків журнал до грудей як оберіг, що відганяє ніч, все ще не наважуючись відкрити його. Мій страх перед тим, що він міг містити, тільки зріс. Перед самим світанком я прокинулася і зрозуміла, що моє сяйво втілилося: моя шкіра слабко фосфоресцентно світилася в пітьмі, і я спробувала сховати руки в рукави, високо підняла комір, щоб стати менш помітною, і знову задрімала. Частина мене хотіла просто заснути навіки й проспати все, що могло б трапитися. Але тепер я пригадала: скинута маска — то було обличчя психолога з одинадцятої експедиції, чоловіка, чиє інтерв’ю після повернення з-за межі я дивилася. Чоловіка, який сказав голосом спокійним і рівним: «В Нуль-зоні досить спокійно і гарно. Ми не побачили нічого надзвичайного. Зовсім нічого». А потім дивно посміхнувся.
Смерть, якою я почала її розуміти, була зовсім не такою, як за межею.
Наступного ранку моя голова все ще повнилася стогоном істоти, коли я вступила до тієї частини Нуль-зони, де стежка збігала вниз, й обабіч неї чорна вода була завалена оманливо мертвим з вигляду кипарисовим корінням. Вода притлумлювала всі звуки, її нерухома поверхня відбивала тільки сірий мох і гілки дерев. Мені подобалася ця частина, як жодна інша. Цей світ був пильний і водночас спокійно усамітнений. Нерухомість була водночас запрошенням ослабити власні заслони й докором за їх ослаблення. Базовий табір лежав за кілометр, і я розімліла від гудіння комах у високій траві. Я вже відрепетирувала, що я скажу топографу, що їй скажу і про що мовчатиму.