Сяйво всередині мене спалахнуло. Часу вистачило ступити півкроку праворуч.
Перша куля влучила мені в ліве плече замість серця, і удар розвернув мене й відкинув назад. Друга куля розірвалася в моєму лівому боці, не так збивши мене з ніг, як розвернувши. В повній тиші я впала і покотилася вниз по схилу, але у вухах мені гуділо. Я лежала біля підніжжя схилу, дихання збилося, витягнута рука занурилася в чорну воду, а другу я притисла вагою свого тіла. Лівий бік болів так, ніби хтось випатрав мене консервним ножем, а потім зашив назад. Але цей біль швидко змінився на пульсацію, рани від куль зменшилися через якусь клітинну взаємодію, з’явилося відчуття, наче в мені повільно повзали крихітні тваринки.
Минула секунда. Я знала, що маю рухатися. На щастя, мій пістолет був у кобурі, інакше б він загубився. Тепер я його витягла. Я побачила ціль, крихітний кружечок у високій траві, що викривала ту, що влаштувала засідку. Колишня військова, топограф була фахівцем, але вона не знала, що сяйво захищає мене, що шок мене не паралізував, що рана не скувала мене всеохопним болем. Я перекотилася на живіт, збираючись рачкувати до води.
Тоді я почула голос топографа, що гукала мене з іншого краю насипу:
— Де психолог? Що ти з нею зробила?
Я зробила помилку, сказавши правду.
— Вона мертва, — закричала я, намагаючись, щоб мій голос звучав тремтячим і слабким.
Єдиною відповіддю топографа було вистрілити мені над головою, певно, в надії, що я викрию свій сховок.
— Я не вбивала психолога, — закричала я, — вона стрибнула з вершини маяка.
— Зиск від ризику! — відповіла топограф, і ці слова прилетіли по мені, наче граната. Певно, вона думала про цю мить весь той час, що мене не було. На мене це мало впливу не більше, ніж моя спроба застосувати це на ній.
— Слухай! Ти поранила мене — важко поранила. Ти можеш залишити мене тут. Я тобі не ворог.
Жалюгідні слова, шаблонні слова. Я чекала, але топограф не відповіла. Було чути тільки дзижчання бджіл у диких квітах, булькання води десь у чорних болотах за насипом. Я дивилася вгору в неймовірну синяву неба і думала, чи не час мені рухатися.
— Повертайся в базовий табір, візьми припаси, — я зробила нову спробу, — повертайся до межі. Мені байдуже. Я тебе не зупинятиму.
— Я не вірю жодному твоєму слову! — закричала вона, голос лунав трохи ближче, піднімався по іншому схилу. Потім:
— Ти повернулася, і ти більше не людина. Ти мала вбити себе сама, щоб мені не довелося.
Мені не подобався її наказовий тон.
— Я така ж людина як і ти, — відповіла я, — це природна річ, — і я зрозуміла, що вона не втямить, що я говорю про сяйво. Я хотіла сказати, що це теж природна річ, але я не знаю правди про неї — і ніщо з цього не допомогло б мені виправдати мій випадок.
— Назви своє ім’я! — закричала вона. — Назви своє ім’я! Назви своє довбане прокляте ім’я!
— Тепер це не має сенсу, — закричала я. — Який тепер це має сенс? Я не бачу жодного сенсу.
У відповідь — тиша. Вона більше не заговорить. Я була демоном, дияволом, чимсь, що вона не розуміла і розуміти не збиралася. Я відчувала, що вона підходить ближче, пригнувшись, щоб я не побачила.
Вона не вистрілить, поки не матиме чіткої позиції, тож я мусила відволікти її безперервною стрільбою. Натомість я досить швидко повзла просто на неї уздовж води.
Вона могла чекати, що я заберуся звідти, збільшивши відстань між нами, але я знала, що з огляду на дальність стрільби її автомата це самогубство. Я намагалася сповільнити дихання. Я намагалася чути кожен звук, який міг викрити її позицію.
За мить я почула кроки навпроти мене по інший бік пагорба. Я підняла грудку землі й кинула низом якомога далі до води, в той бік, відкіля я прийшла. Вона впала метрів за п’ятнадцять від мене з глухим хлюпом. Я вже майже піднялася на схил, тож трохи бачила край стежки.
Голова топографа стриміла заледве в трьох метрах від мене. Вона повзла крізь високу траву на стежці. Це був миттєвий погляд. Вона була в зоні прямої видимості менше секунди, а потім би зникла. Я не думала. Я не вагалася. Я вистрілила.
Голова її сіпнулася вбік. Вона беззвучно сповзла на траву і, зітхнувши, перекинулася на спину; ніби раптово прокинулась і заснула знову. Половина її обличчя була заюшена кров’ю, лоб виглядав гротескно здеформованим. Я сповзла вниз по схилу. Я в потрясінні дивилася на свій пістолет. Я почувалася застряглою між двома майбутніми, навіть попри те, що вже зробила вибір на користь одного з них.