Це був пік, раптовий вибух того, що я переживала в ці дні. Дорогою до маяка і назад сяйво виявляло себе, як легка застуда. Мене трохи лихоманило, я покашлювала, мені заклало носа. Іноді мені було млосно, голова робилася порожньою. Відчуття польоту й обважніння одне за одним проймали моє тіло без жодної закономірності, я то пританцьовувала, то ледве тягла ноги.
Мій чоловік сам би займався сяйвом. Він знайшов би тисячу способів спробувати зцілитися — і позбутися шрамів також — і не дозволив би мені справлятися з цим самотужки. Саме тому впродовж нашого подружнього життя я не завжди казала йому, що хворію. Але цього разу, в будь-якому випадку, усі його зусилля були б марними. Ти можеш або марнувати час через страх смерті, яка може й не прийти, або зосередитися на тому, що тобі лишилось.
Коли я врешті прийшла до тями, був полудень наступного дня. Якось я зуміла дошкандибати до базового табору. Я була вичавленою сухою оболонкою, яка мусила упродовж наступних чотирьох годин заковтнути майже чотири літри води, щоб відчути себе цілою. Бік горів, але я могла сказати, що заживлення було надто швидким для мене і вартим хвилювання. Здавалося, що сяйву, яке вже просочилося в мої кінцівки, лишилося однією величезною хвилею поглинути моє тіло, але його просування затрималося через необхідність загоїти рани. Симптоми застуди зменшилися, легкість і важкість змінилися постійним гудінням всередині мене і часом — тривожним відчуттям, ніби щось повзало під шкірою, утворюючи шар, що точно повторював видимий.
Я згадала, що не варто довіряти цьому відчуттю благополуччя, яке могло бути лиш паузою перед наступною стадією. Усяке полегшення від того, що досі ці зміни виглядали не більш радикальними, ніж загострені чуття й рефлекси, ніж фосфоресцентне світіння моєї шкіри, блідло перед відкриттям: щоб тримати сяйво під контролем, я мушу весь час завдавати собі ран і уражень. Збивати систему.
Коли я побачила безлад у базовому таборі, у світлі пережитого моє ставлення до цього було більш буденним, ніж очікувалось. Топограф так все перетрусила в наметі, що навіть розтяжки більше не тримали. Залишки наукових даних попередніх експедицій було спалено; я могла лиш роздивитись обгорілі клапті, які стирчали з попелу.
Всю зброю, яку не змогла взята з собою, вона знівечила, розібравши на найменші деталі, що валялися по всьому табору — ніби вона випробовувала мене. По всій території купками громадились порожні банки з-під їжі. За час моєї відсутності топограф перетворилась на таку собі здичавілу серійну вбивцю мотлоху.
Її журнал як приманка серед пожовклих карт лежав на ліжку в її наметі. Журнал був порожній. Кілька разів я бачила, як вона осторонь заповнює його, та це було імітацією — вона не хотіла, щоб психолог, чи хтось із нас, знав, про що вона насправді думає. Я усвідомила, що поважаю цей вибір.
Проте вона залишила біля ліжка один багатозначний запис, який пояснював її вороже ставлення: «Антрополог намагалась повернутися, але я подбала про неї». Або вона втратила глузд, або була аж надто тямущою. Я ретельно розсортувала всі карти, але вони жодним чином не стосувалися Нуль-зони. Вона записувала на них якісь особисті спогади. Аж раптом я зрозуміла, що карти вказують на місця, де вона жила, чи які відвідувала. Я не могла звинувачувати її: вона поверталася в минуле, щоб знайти опору в теперішньому, як би безглуздо це не було.
Обстежуючи рештки базового табору, я зробила інвентаризацію. Знайшла кілька банок консервів, які топограф прогледіла. Також вона пропустила кілька пляшок питної води, які, як завжди, я ховала у спальнику. Усі мої зразки зникли, і я підозрюю, що вона викинула їх в чорні води болота дорогою до засідки. Її вчинки нічому не завадили, як ні в чому не допомогли. Розрахунки і спостереження щодо зразків я зберігала у маленькому записничку, який носила у наплічнику. Мені бракуватиме мого великого, потужного мікроскопа, але того, який я спакувала, теж має вистачити. Їжі вистачить на кілька днів, бо їм я небагато. Води ж вистачить навіть на довше — дні на три-чотири. Крім того, завжди можна закип’ятити свіжу. В мене було достатньо сірників, щоб забезпечити багаття на місяць, та я могла розвести його і без сірників. Ще були припаси на маяку, щонайменше в наплічнику психолога.
Я бачила, що топограф дещо змінила на старому цвинтарі — додалася щойно викопана могила з наваленою по краях землею і встромленим простим хрестом із опалих гілок. Могила для мене чи для антрополога? Чи для обох? Мені не подобалася перспектива провести решту вічності поряд з антропологом.