Коли пізніше я прибирала, то почула сміх невідомо звідки, від чого мій біль посилився. Я раптом пригадала, як мила посуд після вечері того дня, коли мій чоловік повернувся з-за межі. Я викидала з тарілок залишки спагеті й курки, не розуміючи, як такі буденні справи можуть співіснувати із загадкою його повернення.
5. РОЗЧИНЕННЯ
Я ніколи не почувалася затишно у великих містах, хоч і змушена була жити в одному з них — оскільки мій чоловік мав бути тут, оскільки найкращі вакансії для мене були тут і оскільки довга робота в полі призводила до саморуйнування. Але я не була одомашненою твариною. Пилюка і масний бруд міста, нескінченна метушня, натовпи людей і постійна ілюмінація, яка приховує зірки, всюдисущий сморід бензину і тисяча інших способів, якими місто спричиняє наше руйнування… ніщо з цього не приваблювало мене.
— Куди ти йдеш посеред ночі? — кілька разів запитував мене чоловік місяців за дев’ять до того, як сам пішов разом з одинадцятою експедицією. Але в його запитанні я чула виразне: «Куди ти насправді йдеш?»
— Нікуди, — відповіла я. Усюди.
— Ні, справді, куди ти йдеш?
Це була його перевага — він ніколи не намагався йти за мною.
— Я тебе не зраджую, якщо ти про це.
Моя прямолінійність завжди зупиняла його, навіть якщо й не переконувала.
Я сказала йому, що нічні прогулянки заспокоюють мене, допомагають заснути, коли стрес чи нудьга від роботи стають надто сильними. Але насправді я не ходила далі зарослого травою пустиря. Мені подобався цей пустир, який зовсім не був пустим. Він був домом для двох видів слимачків, трьох видів ящірок, різних метеликів і бабок. Крім того, всюдиходи залишили в землі глибокі колії, а калюжі набрали стільки дощової води, що перетворилися на ставок. Сюди якось потрапила риб’яча ікра, тож тут можна було побачити мересниць і пуголовків, а ще водяних комах. Довкола ставка росла трава, завдяки їй земля не перетворювалась на драговину. Співочі птахи на шляху міграцій зупинялись тут на відпочинок.
Як природне середовище пустир не був складним, але його близькість притлумлювала поштовх стрибнути в машину і рвонути у найближчу дику місцину. Мені подобалися нічні поїздки: я могла бачити, як дорогу перебігає обережна лисиця, як тагуан відпочиває на телефонному стовпі. Дрімлюги збиралися довкола, щоб поласувати комахами, що злетілися на світло ліхтарів. Сови і миші розігрували прадавній ритуал хижак-жертва. Вони були насторожені одне супроти одного, але ця настороженість відрізняла їх від тварин у дикій природі — вона була ослаблена, як результат довгої нудної історії, казки про зловмисні вторгнення в змінені людьми території — трагедія минулих днів.
Я не розповідала чоловікові, куди саме ходжу по ночах, бо хотіла залишити це місце для себе. Пари часто роблять щось через звичку або очікування, і я не проти таких ритуалів. Інколи вони мені навіть подобалися. Проте мені доводилось бути егоїстичною щодо цього урбанізованого клаптика дикої природи. Він залишався у моїй голові, навіть коли я була на роботі, заспокоював мене, був міні-серіалом, який я переглядала. Я не знала, що поки я накладала цей пластир на свою потребу свободи, мій чоловік мріяв про Нуль-зону і про значно ширший простір. Пізніше ця паралель допомогла пом’якшити мій гнів під час його від’їзду і здолати мою розгубленість після його повернення у такому зміненому стані… навіть, якщо гола правда в тому, що я досі не розумію, за чим у ньому я тужу.
Психолог казала:
— Межа розширюється… щороку потроху.
Мені ця фраза здавалася надто обмеженою, дилетантською. Існують тисячі «мертвих» місць, як от пустир, який я спостерігала, існують тисячі перехідних екосистем, яких ніхто не бачить, які лишаються невидимими лише тому, що ми їх не використовуємо. Будь-що могло заселити їх, поки ми не звертали на них уваги. Ми звикли думати, що межа — це монолітна невидима стіна, але якщо члени одинадцятої експедиції змогли повернутись непоміченими, хіба не могли інші створіння вже перетнути її?
У цій фазі сяйва, коли я відновлювалася після поранень, Вежа постійно кликала мене. Я відчувала її фізичну присутність під землею. Відчуття, схоже на перший фізичний потяг, коли ти відчуваєш, де в кімнаті знаходиться об’єкт бажання, навіть не бачачи його. Частково цей потяг спонукало моє прагнення повернутись, а частково — вживлені спори, та я опиралася, бо спершу мала закінчити роботу. Ця робота мала також, якби я лишилася наодинці з нею, без якогось дивного заступництва, показати все в істинному світлі.