Археолог «забився в куток сходового майданчика і погрожував пристрелити нас, якщо я підійду оглянути його рани. Досить скоро він помер». Після цього вони відтягли тіла зі сходів і поховали на пляжі недалеко від маяка. «Це було важко, Жар-птахо, і я не думаю, що ми колись оговтаємося. Зовсім ні».
У Вежі залишилися лінгвіст і біолог. «Топограф запропонував або повертатися уздовж пляжу вгору за маяк, або знову ж уздовж пляжу рушати узбережжям вниз. Але ми обидва знали, що це була просто втеча від фактів. І він насправді мав на увазі, що ми маємо припинити виконувати завдання і загубитися в середовищі».
Тепер середовище на них замірялось. Температура то різко підіймалась, то раптово падала. Глибоко під землею чувся гуркіт, який виявлявся в легких струсах. Сонце, як їм здавалось, мало «зелений відблиск», ніби «межа якось викривлювала наш зір». Вони також бачили «зграю птахів, які летіли вглиб континенту — різні види збилися разом: яструби, качки, орли, лелеки; ніби в них була єдина спільна мета».
У Вежі вони ризикнули спуститись лише на кілька рівнів. Я не знайшла ніяких згадок про написи на стінах. «Якщо лінгвіст та біолог і були тут, ми не мали наміру спускатись за ними». Вони повернулися до базового табору і знайшли там тіло біолога, якого було заколото, удари нанесено кілька разів. Лінгвіст залишив просту записку: «Пішов у тунель, не шукайте мене». В мене виникло співчуття до загиблого колеги. Немає сумнівів, що біолог намагався домовитися з лінгвістом. Принаймні, я так казала собі. Можливо, він намагався вбити лінгвіста, який на той момент вже точно був у ментальній пастці Вежі, у пастці написів, зроблених Збирачем. Зараз я розумію, що усвідомлення цих написів — це занадто для будь-кого. Топограф разом з моїм чоловіком повернулись до Вежі надвечір. Причина з журналів не зрозуміла — в записах були кількагодинні прогалини. Вночі вони побачили примарну процесію, яка рухалась до Вежі: сім із восьми членів одинадцятої експедиції, включно з двійником мого чоловіка і топографа. «І ось переді мною я сам: іду так скуто, обличчя таке порожнє. Очевидно, що не я, і все ж таки це я. Мене і топографа скував жах. Ми не намагалися спинити їх. Чомусь здавалося неможливим зупинити самих себе, і, не буду брехати, ми були до смерті налякані. Ми нічого не могли зробити — тільки стояли і дивилися, як вони спускаються. Відразу ж після цього все на мить стало на свої місця, я раптом все зрозумів. Ми померли. Ми були привидами, які блукають у ворожому середовищі, хоч ми про це не знали, люди живуть тут звичним життям, все так, як має бути тут… але ми не можемо бачити це через заслону, через викривлення».
Поволі мій чоловік струсив з себе це відчуття. Вони сховались за деревами недалеко від Вежі і перечекали кілька годин, щоб пересвідчитись, що двійники не повернуться. Вони сперечалися, що робити, якщо це станеться. Топограф хотів убити їх, мій чоловік — допитати. Залишковий шок завадив їм завважити відсутність психолога серед них. Якоїсь миті від Вежі почулося шипіння, наче від витоку пари, а в небо з Вежі вдарив промінь світла, а потім так само раптово все зникло. Нікого не дочекавшись, чоловіки повернулись у базовий табір.
На цьому етапі вони вирішили розділитися. Топограф побачив усе, що йому було потрібно і планував негайно від базового табору вирушити стежкою до межі. Мій чоловік відмовився від цієї ідеї, тому що з журналів попередників зрозумів, що «повернення через точку входу — це ще одна пастка». Мій чоловік через якийсь час, не зустрівши жодних перешкод, вирішив рухатись далі на північ, адже «зросла недовіра до самої ідеї межі», хоча він поки що не міг узагальнити «потужність цього відчуття» в струнку теорію.
Прямий опис подій експедиції ішов укупі з більш особистими спостереженнями, і я не маю наміру тут це обговорювати… окрім уривка, що стосується водночас Нуль-зони і наших стосунків.
Зараз, коли я все це бачу і переживаю, яким би жахливим воно не було, я хотів би, щоб ти була тут, щоб ми разом були в цій експедиції. Я би краще тебе зрозумів на цій дорозі на північ, і тобі не довелось би ні про що говорити — мене б це зовсім не турбувало. Ми б ніколи не повернулися, а йшли вперед так далеко, як тільки це можливо.