Выбрать главу

Однієї ночі останнього місяця перебування у Скелястій затоці я була дуже збудженою. Це сталося відразу по тому, як я дізналася, що мій грант не продовжать. Я не мала жодних перспектив нової роботи. Я підчепила чергового хлопця, з яким познайомилася в барі, щоб відволіктися від ситуації, але за кілька годин він пішов. Почалося безсоння, я не могла його здолати, і я все ще була нетвереза. Це було по-дурному і небезпечно, але я вирішила сісти в машину і поїхати до припливних басейнів. Хотілося підкрастися до цього прихованого життя і якось його здивувати. Я втелющила собі в голову, що припливні басейни змінюються вночі, коли ніхто не бачить. Таке, можливо, трапляється, коли ти вивчаєш щось настільки довго, що можеш миттєво відрізнити одну морську анемону від іншої і вирізнити серед решти того мешканця припливних басейнів, який вчинив неподобство.

Тож я припаркувала машину і рушила звивистою стежкою вниз до каменистого пляжу, освітлюючи шлях крихітним ліхтариком-брелоком. Потім я просто почалапала мілиною і вилізла на виступ скелі. Я дійсно хотіла забутися. Усе моє життя люди казали, що я дуже зібрана, але це було не так. Насправді я ніколи зібраною не була, і ніколи не була дисциплінованою.

Тієї ночі, хоча я мала тисячу причин винуватити інших людей, я знала, що сама схибила. Не здавала звітів. Не дотримувалася мети роботи. Фіксувала дивні побічні дані. Не робила нічого, що задовольнило б організацію, яка надала грант. Я була королевою припливних басейнів, сказане мною було законом, і звітувала я лиш про те, про що хотіла звітувати. Я збилася на манівці, бо розчинилася в середовищі, не могла залишатися відокремленою від об’єктивно чужої мені землі.

Я йшла від басейну до басейну зі своїм сміховинним ліхтариком, шпортаючись з десяток разів, майже падаючи. Якби хтось спостерігав — а хто скаже тепер, що цього не було? — побачив би лайливу, необачну біологиню на підпитку, що втратила всі перспективи, підвішену в невідомості вже другий рік, вразливу й самотню, хоча вона заприсяглася собі, що ніколи не буде самотньою. Те, що вона казала й робила, суспільство таврувало як асоціальність і егоїзм. Вона щось шукала серед ночі у цих припливних басейнах, хоча знайдене впродовж дня було достатньо вражаючим. Вона могла волати, кричати, кружляти на цих ослизлих скелях, ніби й найкраще у світі взуття не може підвести, підсковзнутися, ніби не можна впасти і розкроїти голову, прикрасити дурний лоб морськими блюдцями, вусоногими рачками і кров’ю.

Але насправді навіть якщо я не заслуговую на це — чи я заслуговую на це? І чи дійсно я шукала щось подібне? — я знайшла дещо дивовижне, і воно викрило себе власним світлом. Я прослідкувала за мінливими спалахами з одного з більших басейнів, і зупинилася замислено. Чи мені справді потрібен був знак? Чи я справді хотіла щось дослідити — чи тільки думала, що хотіла? Я вирішила, що таки хочу, бо я рушила до нього, раптово протверезівши достатньо, щоб бачити, куди йду, тож я не впала і не розвалила собі голову, поки дійшла до того басейну й роздивилася, що ж там таке.

Те, що я побачила, врешті опинившись там і ставши навколішки над припливним басейном, вглядаючись в глибину, — це рідкісний вид велетенських морських зірок, шестипроменевих, більших за каструлю; їхнє темне золотаве світіння змушувало палати непорушну воду. Більшість фахівців відмовлялися використовувати її наукову назву на користь більш образної «темний володар». Зірку вкривали товсті шпичаки, а довкола країв я бачила у смарагдово-зеленій оторочці тендітні прозорі війки, тисячі й тисячі війок, які рухали її уздовж наміченого шляху в пошуку жертви — іншої, меншої морської зірки. Я раніше не бачила «темного володаря», навіть в акваріумах, і це було так несподівано, що я забула про сковзку скелю, втратила рівновагу й майже впала — втрималася, лише обпершись рукою об край припливного басейну.

Але що довше я на неї дивилася, то менш зрозумілою ставала істота. Вона здавалась мені чимось чужорідним, і все сильнішим ставало відчуття, що я нічого насправді не знаю — ні про екосистеми, ні про природу. Щось було в моєму стані і його темному сяйві таке, що затьмарювало розум, що змушувало мене бачити цю істоту, яка насправді мала власне місце в біологічній класифікації — була вивчена, описана, систематизована — чимсь, що не може бути зведене до якоїсь із цих категорій. І якщо я дивитимуся далі, зрештою, я змушена буду прийняти, що я знаю менше, ніж нічого, і про себе також, правда це чи ні.

Коли я врешті відвела очі від морської зірки і звелася на ноги, я не могла розрізнити море і небо, не могла сказати, дивлюся я на берег чи на воду. Я була цілковито розгублена, спантеличена, і все, що я могла помітити в цьому стані, — сигнальний вогонь піді мною.