Це була найгірша агонія, яку я коли-небудь переживала, наче в мене раз за разом встромляли металевий стрижень, і біль покрив мене, ніби друга шкіра, всередині контурів мого тіла. Усе забарвилося в червоне. Я відключилася. Я отямилася. Відключилася, отямилася, відключилася, постійно намагаючись вдихнути, зігнувши коліна, шкрябаючи стіну. Я відкрила рот для крику настільки широко, що в щелепі щось тріснуло. Думаю, я перестала дихати на мить, але сяйво в мені й не помітило затримки. Воно просто продовжувало насичувати мою кров киснем.
Потім жахливе проникнення минуло, розірвалося, а з ним і відчуття утеплення й густого моря, що мене оточило. Потім був поштовх, і Збирач відкинув мене вбік, вниз по сходах. Мене викинуло на берег, пом’яту й побиту. Не маючи опори, я впала мішком, розчавлена тим, чого не мало бути, що ніколи не мало проникати в мене. Я ковтала повітря великими різкими схлипами.
Однак я не могла залишатися тут, в межах його досяжності. Зараз вибору не було. Горло саднить, нутрощі випотрошені, тож я метнула себе вниз, у густу пітьму нижче Збирача, спершу навкарачки, поспішаючи утекти, обійнята сліпим, панічним поштовхом забратися геть з його очей.
І тільки коли світло позаду мене поблякло, коли я відчула себе в безпеці, я знову впала на підлогу. Я лежала так довгий час. Очевидно, тепер Збирач міг мене впізнати. Очевидно, я була словом, яке він міг зрозуміти, на відміну від антрополога. Я гадала, чи зможуть мої клітини далі приховувати від мене власну трансформацію. Я гадала, чи стало це початком кінця. Але переважно я відчувала абсолютне полегшення від того, що пройшла випробування, хоча і заледве. Сяйво десь всередині мене згорнулося в клубок, глибоко вражене.
Можливо, мій єдиний талант, моя єдина здібність — це витримувати невитримуване. Я не знаю, як зуміла знову встати на тремтячі ноги, щоб продовжувати шлях. Я не знаю, скільки часу це зайняло, але зрештою я впоралася.
Скоро спіраль сходів розпрямилася, і з цим розпрямленням задушлива вологість раптово зменшилась, крихітних створінь, що жили на стінах, більше не було видно, і звуки від Збирача угорі стали більш приглушеними. І хоча я все ще бачила привидів минулого на стінах, навіть моя люмінесценція трохи пригасла. Я ставилася з підозрою до переплетення слів, наче вони могли мені якось зашкодити — так само невідворотно, як і Збирач, але поки слідувати їм було безпечно. Деякі варіації були більш зрозумілими, і я вбачала в них більше сенсу. І воно напало на мене. І воно породило все решту. Повторювані знову і знову. Слова тут унизу були більш простими, чи я тепер просто більше про них знала?
Я не могла не помітити, що ці нові сходинки шириною і глибиною майже повністю відповідали сходинкам маяка.
Наді мною незаймана поверхня стелі змінилася так, що тепер маса глибоких звивистих рівчаків перетинала її.
Я зупинилася випити води. Я зупинилася перевести подих. Шок після зіткнення зі Збирачем хвилями підіймався у мені. Коли я рушила далі, в мені зародилося неймовірне усвідомлення, що далі буде більше відкриттів, які я мушу прийняти, до яких я мушу підготуватися. Хоч якось.
За кілька хвилин далеко внизу почав набувати форми і об’єму крихітний прямокутник мерехтливого білого світла. Поки я спускалася, він збільшувався — так неохоче, що я могла назвати це лише ваганням. За півгодини я вирішила, що це мають бути двері, але залишалася туманність, немов воно затьмарювало себе.
Що ближче я підходила (хоч залишалася досить далеко), то більше переконувалася, що цей прохід подібний до побаченого мною біля межі, коли ми прямували дорогою до базового табору. Сама їхня розпливчастість запустила цей спогад, бо це був особливий тип розпливчастості.
За півгодини по тому я почала відчувати інстинктивну потребу повернути назад, яку я притлумила, сказавши собі, що просто не зможу витримати зворотної дороги і зустрічі зі Збирачем. Але на рівчаки в стелі було так боляче дивитися, ніби вони проходили по поверхні мого власного черепа, і продовжували там утворюватися. Це були сліди якогось відбитого впливу. За годину сяючий білий прямокутник став більшим, але не чіткішим, а мене наповнило відчуття неправильності, наче мене занудило. В голові виникла думка про пастку, адже це пливуче світло в темряві було не дверима, а утробою якоїсь почвари, і якщо я увійду в нього з цього боку, вона мене зжере.
Зрештою я зробила привал. Слова вели далі, незмінно вниз, і за моїми оцінками двері лежали не більше ніж за п’ятсот-шістсот сходинок піді мною. Зараз вони палали перед моїми очима і я відчувала біль шкірою, наче від сонячного опіку, просто дивлячись на них. Я хотіла продовжувати, але не могла. Не могла змусити ноги рухатися, не могла змусити розум подолати страх і тривогу. Навіть тимчасова відсутність сяйва (воно ніби сховалося) застерігала від подальшого просування.