— Як ти гадаєш, він дуже глибокий? — спитала антрополог.
— Не забувай, що ми повністю покладаємось на твої вимірювання, — похмуро додала психолог. — Вимірювання не брешуть. Діаметр будівлі 18,7 метра, піднімається над землею на 20 сантиметрів. Стіна зі сходами знаходиться трохи північніше, а це може розповісти нам про її походження… згодом. Зроблена вона з каменю та ракушняку, а не з цегли та металу. Це все факти. Те, що її не було на картах, може означати тільки те, що буря розчистила вхід.
Непохитна віра психолога у вимірювання і раціоналістичне пояснення відсутності вежі на картах видалися мені напрочуд… милими. Можливо, вона хотіла підбадьорити нас, але мені здалося, що вона намагалася підбадьорити себе. У ролі керівника, що вимагає від неї більшої обізнаності, їй, мабуть, тяжко й самотньо.
— Сподіваюся, вона не глибша за два метри, тож невдовзі ми продовжимо картографування, — сказала топограф, надаючи голосу невимушеного звучання, проте й вона сама, й усі ми вловили в її словах «два метри вглиб», і поміж нами запала мовчанка.
— Хочу, щоб ви знали: я не можу припинити думати про це як про вежу, — зізналася я, — я не можу побачити тунель.
Здавалося важливим уточнити це перед спуском, навіть якщо це вплине на їхню оцінку мого розумового стану. Я бачила вежу, встромлену в землю. Думка, що ми стоїмо на її вершечку, викликала в мене легке запаморочення.
Усі три втупилися в мене, ніби це я була дивним стогоном у присмерку, а за мить психолог неохоче мовила:
— Якщо тобі так зручніше, нехай!
Між нами знову запала мовчанка. Під склепінням лісу жук торував шлях до гілок, по спіралі пробиваючись крізь завісу пилу. Думаю, ми всі усвідомили, що саме цієї миті ми дійсно увійшли в Нуль-зону.
— Я піду перша і подивлюся, що там унизу, — врешті сказала топограф, і ми були раді довірити це їй. Вхідний колодязь стрімко закручувався, сходинки були вузькими, тож топограф потребувала допомоги на спуску. Палицями ми розчистили шлях від павутиння, поки вона спускалася у вхідний колодязь. Топограф вагалася, дивлячись на нас, збройний ремінь охопив її впоперек спини. Вона зв’язала волосся на потилиці, від чого риси її обличчя здавалися напруженими й натягнутими. Чи повинні ми були її зупинити в цю мить? Запропонувати інший план? Та якщо й так, у жодної з нас не стало духу.
Посміхнувшись, дивно й криво, наче з осудом, топограф спускалася, поки видимим лишилося тільки її обличчя, підсвічене знизу, а потім і його не стало. Вона лишила порожній простір, який мене настільки вразив, наче сталося дещо цілком протилежне — наче її обличчя раптом випливло з пітьми перед нами. Я охнула, і психолог глянула на мене. Антрополог надто захопилася спогляданням вхідного колодязя, щоб помітити будь-що.
— Усе добре? — гукнула психолог до топографа. Ще секунду тому все було добре. Чому б щось мало змінитися?
Топограф різко буркнула у відповідь, наче погодилася зі мною. Ще кілька хвилин ми чули, як топограф топчеться на вузьких сходинках. Потім настала тиша, а потім почувся інший рух, в іншому ритмі, на жахливу мить здалося, ніби він іде від іншого джерела. Але потім топограф до нас озвалася:
— До цього рівня чисто!
Цього рівня. Всередині мене щось здригнулося від того, що моє бачення вежі досі не спростоване. Для нас з антропологом це був сигнал теж спускатися, поки психолог спостерігатиме.
— Час іти, — сказала психолог так недбало, наче відпускала клас після уроку.
Почуття, яке я не змогла до кінця розпізнати, пронизало мене, і на мить я побачила чорні плями в полі зору. Я так завзято рвонула за антропологом крізь рештки павутиння і висмоктані комашині оболонки в солонуватий холод цього місця, що ледь її не зіштовхнула. Останнє, що я побачила нагорі: психолог похмуро дивиться на мене, а позаду неї і дерева, й синява неба майже вицвіли проти мороку стін вхідного колодязя.
Внизу тіні присунулися ближче до стін. Температура впала, і звуки стали глухими, м’які сходинки поглинали наші кроки. Приблизно на глибині шести метрів під поверхнею землі прохід відкрився на нижній рівень. Стеля була висотою до трьох метрів, отже, над нами лежало ще добрих три метри каменю. Ліхтарик на автоматі топографа освітлював простір, але вона стояла до нас спиною, оглядаючи стіни, білуваті, позбавлені жодного оздоблення. Кілька тріщин свідчили хіба що про плин часу чи якийсь випадковий удар. Підземна частина здавалася такою ж за об’ємом, як і видима верхівка, що знову підкріплювало думку про єдину монолітну структуру, закопану в землю.