Я залишилася там на певний час, сиділа на сходинках, дивилася на двері. Я боялася, що це відчуття було відкладеним гіпнотичним навіюванням, яке навіть попри смерть психолога знайшло спосіб управляти мною. Можливо, існував якийсь закодований наказ чи вказівка, яку моє зараження не могло обійти чи відкинути. Чи це була кінцева стадія якоїсь відстроченої форми знищення?
Тут не важлива причина. Я знала, що ніколи не дістануся дверей. Мені стане так зле, що я не зможу рухатись, я ніколи не виберуся на поверхню, рівчаки на стелі засліплювали очі. Я застрягну на цих сходах, як антрополог, і це буде чи не такою ж поразкою, як її та психолога невміння розпізнати неможливе. Тож я розвернулася і, долаючи біль, з відчуттям, що лишаю тут частинку себе, почала дертися вгору сходами, і образ туманних дверей зі світла в моїй уяві ставав так само великим, як і неосяжність Збирача.
Я пам’ятаю це відчуття, в ту мить, коли я повернула геть, щось ніби вдивлялося в мене з тих дверей унизу, та коли я глянула через плече, мене зустріла лише звична біла сяюча імла.
Хотіла б я сказати, що решта подорожі була розмитою плямою, наче я й справді була полум’ям, яке бачила психолог, і дивилася крізь власне горіння. Хотіла б я, щоб наступним, що я побачу, було сонячне світло на поверхні. Натомість, хоч я й заслужила, щоб усе скінчилось… воно не скінчилось.
Я пам’ятаю кожен болісний, страшний крок назад угору, кожну мить підйому. Я пам’ятаю затримку перед тим, як повернути за ріг, де знову я зустріла Збирача, зайнятого незрозумілою справою. Невпевненість, чи я витримаю ще одне проникнення в мою свідомість. Невпевненість, чи я не збожеволію цього разу від переживання утоплення, незалежно від того, що розум говорив мені про ілюзорність цього. Знання, що чим слабшою я стаю, тим більше мене зраджує розум. Скоро стане простіше відступити в тінь, перетворитися на оболонку, що оселилася внизу сходів. Може, я ніколи не матиму більше сили, ніж тепер, не наважуся зібратися більше, ніж тепер.
Я дозволила забутися Скелястій затоці, морській зірці в басейні. Натомість я подумала про журнал чоловіка. Я подумала про чоловіка, у човні, десь на півночі. Я подумала про все, що чекає попереду, — і про жодне з того, що лишилося позаду.
Тож я знову розпласталася по стіні. Тож я знову заплющила очі. Тож я знову витримувала світло, знову здригалася і стогнала, очікуючи, що море наповнить мій рот і голова розвалиться… але нічого такого не сталося. І я не знаю чому, хіба що воно просканувало мене і взяло зразки; відпустивши одного разу на основі невідомих мені критеріїв, Збирач більше не виявляв до мене жодного інтересу.
Я вже майже випустила його з поля зору, повертаючи за ріг над ним, коли якась уперта частина мене наполягла ризикнути і кинути єдиний погляд назад. Усупереч всьому, останній нерозважливий погляд на те, чого я можу ніколи не зрозуміти.
На мене дивилося з-поміж багатьох відображень Збирача ледь видиме обличчя чоловіка, вкрите тінню і оточене неймовірними створіннями, яких я могла назвати тільки його тюремниками.
Обличчя чоловіка виражало таку складну і явну надмірність емоцій, що мене це пронизало наскрізь. Я побачила в цьому обличчі переживання нескінченної туги та болю, так, але крізь них також просвічувало похмуре задоволення, навіть екстаз. Такого виразу я не бачила раніше — але впізнала обличчя. Я бачила його на фотографії. На важкому обличчі зблискувало гостре орлине око, а ліве око губилося — чоловік дивився зизом. Густа борода ховала все, лишаючи лише натяк на гостре підборіддя під нею.
Упійманий всередину Збирача, останній доглядач маяка дивився на мене, як здавалося, не тільки крізь величезну нездоланну прірву, але й крізь час. Хоча він схуд — очі запали, лінія щелепи загострилася — доглядач маяка не постарішав і на день, відколи знявся на фото тридцять років тому. Цей чоловік нині жив у місці, яке жоден із нас осягнути не міг.
Чи знав він, на що перетворився, чи вже давно збожеволів? Чи він міг насправді мене бачити?
Я не знаю, як довго він дивився на мене, споглядав мене, перш ніж я обернулася глянути на нього. Я не знаю, чи він навіть існував до того, як я озирнулася на нього. Але для мене він був реальним, хоч я і впіймала його погляд на таку коротку мить, надто коротку мить, і не могла сказати, щоб щось відбулося між нами. Але скільки часу потрібно на це? Я нічого не могла з ним зробити, в мені не лишилося місця ні на що інше, крім власного виживання.