— Маємо повертатися нагору, — сказала я.
Я це радила не тому, що вважала найкращим способом дій, але тому, що хотіла обмежити їхній контакт зі спорами, поки не з’ясую, який довготривалий вплив це матиме на мене. Також я знала, що як простою тут трохи довше, можу пережити нав’язливе бажання спуститися сходами, щоб продовжити читання слів, а вони спробують мене фізично зупинити, і я не знаю, що тоді зроблю.
Жодна з двох не сперечалася. Але поки ми дряпалися назад нагору, я, хоча і була в такому замкнутому приміщенні, пережила мить запаморочення, миттєву паніку, впродовж якої стіни раптово набули вигляду плоті, наче ми йшли крізь глотку чудовиська.
Коли ми розповіли психологу про побачене і я запитувала початок речення, спершу здалося, що вона завмерла в дивно настороженій позі. Потім вона вирішила спуститися, щоб глянути на слова. Я вагалася, чи повинна застерегти її від цього. Врешті я сказала:
— Дивися на них тільки з верху сходів. Ми не знаємо, чи містяться в них токсини. Коли ми підемо туди знову, ми повинні вдягнути респіратори.
Принаймні вони нам дісталися у спадок від останньої експедиції, в запечатаному контейнері.
— Переобтяження від навантаження? — сказала вона, пильно глянувши на мене. Я відчула свербіж по всьому тілі, але нічого не сказала, нічого не зробила. Здавалося, решта навіть не завважили, що вона говорила. Тільки пізніше я зрозуміла, що психолог намагалася приборкати мене гіпнотичним навіюванням, призначеним для мене і тільки для мене.
Схоже, моя реакція була в проміжку допустимих відповідей, оскільки вона спустилася, а ми з нетерпінням чекали нагорі. Що б ми зробили, якби вона не повернулася? Власницький інстинкт пронизав мене. Я була вражена думкою, що вона може відчути таку саму потребу читати і підкориться їй. Хоч я і не знала, що означали слова, я хотіла, щоб вони щось означали, щоб я могла швидше відкинути вагання, і мої судження знову стали обґрунтованими. Ці міркування відволікли мене від думок про вплив спор на мій організм.
На щастя, решта двоє не мали бажання розмовляти, поки ми чекали, і за п’ятнадцять хвилин психолог незграбно виборсалася з вхідного колодязя на світло, блимаючи, ніби її зір погіршився.
— Цікаво, — сказала вона рівним голосом, наближаючись до нас і обтрушуючи павутиння з одягу, — ніколи раніше нічого подібного не бачила.
Сказане нею межувало з тупістю, схоже, я була не самотня щодо такої оцінки.
— Цікаво? — перепитала антрополог. — Ніхто раніше не бачив нічого подібного за всю історію світу. Ніхто. Ніколи. А ти називаєш це цікавим? — здавалося, зараз вона доведе себе до істерики. Поки топограф просто дивилася на них обох так, наче вони були прибульцями з космосу.
— Ти потребуєш, щоб я тебе заспокоїла? — запитала психолог.
Металевий тон її голосу змусив антрополога пробурмотіти щось непевне і втупитися в землю.
Я втрутилася в мовчанку з власним застереженням:
— Нам потрібен час усе обдумати. Нам потрібен час вирішити, що робити далі.
Звісно, я мала на увазі, що мені потрібен час — побачити, чи вплинуть на мене спори, які я вдихнула, так сильно, щоб зізнатися в тому, що сталось.
— Можливо, усього часу в цьому світі нам не вистачить — сказала топограф. Вона найкраще з усіх нас осягнула потенційні наслідки побаченого: ми всі могли опинитися в жахітті наяву. Але психолог знехтувала її словами й повернулася до мене:
— Час дійсно потрібен. Ми маємо провести решту дня в роботі над тим, для чого нас насправді сюди послали.
Тож ми повернулися до табору на ланч і там зосередилися на «звичайних речах», поки я продовжувала відстежувати усі зміни у власному тілі. Чи зараз мені надто жарко, чи надто холодно? Чи цей біль в моєму коліні — через стару рану, отриману в поході, чи це щось нове? Я навіть перевірила чорну коробочку, але вона лишалася незмінною. Нічого докорінно в мені не змінилося, і поки ми збирали зразки й показники безпосередньо біля табору — так ніби відходити надто далеко означало потрапити під контроль вежі — я поступово розслабилася і впевнила себе, що спори наразі ніяк на мене не вплинули… навіть попри знання, що інкубаційний період деяких видів може тривати місяці та навіть роки.
Гадаю, я просто придумала, ніби щонайменше наступні кілька днів буду в безпеці.
Топограф зосередилася над доповненням деталями й нюансами карти, складеної нашими попередниками. Антрополог відійшла на півкілометра перевірити залишки деяких машин. Психолог залишилася у наметі вносити до журналу нотатки. Певно, вона звітувала про те, що оточена ідіотками, або просто викладала кожну мить вранішнього відкриття.