Вона ж усе одно дізнається, неодмінно дізнається. Не його таємницю, звісно, — для цього мала б бути хіба що якоюсь чародійкою, не інакше, — а про те, що у нього є таємниця. Велика таємниця, яку він приховує від неї. Здогадається — дівчата завжди про таке здогадуються, — і це отруїть усе їхнє кохання, хай яке воно буде велике.
Тут Бернадет заговорила, і Стентон одразу побачив, що має рацію.
Бо вона думала про те саме.
— Але, знаєш, якщо ми справді кохаємо одне одного — а ми таки кохаємо, я відчуваю це бодай по тому, як ти кохаєш мене у ліжку, — і хочемо, щоб так було й надалі, то… — на мить вона змовкла і ковтнула бренді, — тобі доведеться мені сказати.
— Сказати що? — перепитав Стентон, хоч і так знав уже, що почує у відповідь.
— Я вже питала тебе, ще у Відні. Хто ти такий, Г’ю? Як так вийшло, що ти ніде не залишив жодних слідів? Ти ж такий кремезний, вродливий, дужий, здібний… просто винятковий. Я анітрохи не сумніваюся, що ти мав би припасти до вподоби більшості чоловіків, не кажучи вже про, чорт забирай, абсолютну більшість жінок. Проте ти ніде не залишив жодного сліду. Твоє ім’я і опис були в усіх газетах, як і прохання до рідних або друзів зголосилитися — і не зголосився ніхто, крім мене, а ми ж із тобою познайомилися лише кілька тижнів тому.
— Ну, взяти собі вигадане ім’я може хто завгодно, — пробурмотів Стентон.
— А опис? А фотографії? Усе це публікували в Англії і, я абсолютно певна, в Австралії також. І не зголосився ніхто, жодна жива душа. Жоден старий, добрий, чесний рудокоп-золотошукач з австралійської глушини не побіг у тамтешню поліцію і не сказав: «Та це ж наш приятель, телеграфуйте у Берлін!». Жоден, Г’ю. Ти мало не помер, два тижні лежав у шпиталі буквально за крок від смерті — й усім, крім мене, було байдуже. Твоя дружина, мабуть, таки й справді померла, у це я вірю всім серцем, бо бачила біль у твоїх очах. Але як же твої батьки — теж повмирали? А її батьки? Ціла сім’я? Твої шкільні друзі? Приятелі по роботі? Армійські товариші? Члени місцевої команди з крикету? Власники житла? Давні подруги? Продавець, у якого ти купував ранкову газету? Сусіди? Вони всі теж повмирали? Невже кожна-кожнісінька людина, з якою ти стрічався у своєму житті, отак раптом узяла і померла? Невже я — єдина на землі людина, яка тебе знає, Г’ю?
І що міг він на це сказати? Яку відповідь міг дати на це запитання — запитання, зрештою, цілком слушне?
Що його, мовляв, виховали вовки?
Єдиним вірогідним поясненням тут була правда.
Можливо, на Стентона подіяла випивка. Випив він більше за Бернадет, та й сп’янів, либонь, сильніше через те, що кілька тижнів не мав ані краплі алкоголю у роті.
Можливо, організм ще не відійшов від ліків, якими його накачували у шпиталі, занурюючи у помережаний маренням напівсон.
А може, то було просто піднесення, спричинене великим відкриттям: нарешті він знову спроможний кохати.
Або ж йому до смерті набридло бути єдиною на планеті людиною, якій відома правда.
Так то було чи інак, тієї секунди Стентонові здавалося, ніби вибору в нього немає. Якби йому спало на думку збрехати, Бернадет здогадалася б миттєво — і це тут-таки зруйнувало б їхнє кохання, блискавично й ущент. Одне слово, якщо він хотів утримати Бернадет Бердетт, то мав дати відповідь. А оскільки будь-яка брехня, яка могла б, бодай теоретично, прояснити цю ситуацію, звучала б до останнього словечка так само фантастично, як і правда, то й сперечатися тут із самим собою було начебто абсолютно без потреби.
— Авжеж, Берні, — сказав він. — Ти справді єдина на землі людина, яка мене знає. Тому що я… прибув із майбутнього.
Вона хвильку помовчала.
— Любий, — озвалася врешті, вперше так його назвавши, — це було смішно, але лише трішечки. Зовсім трішечки. І, смішно це було чи ні, сміятися я не буду, бо не жартую. Серйозно, не жартую. Ти повинен сказати, хто ти, бо що ж мені інакше думати про того, хто каже, що мене кохає?
— Це правда, Берні. Я прибув із майбутнього. З іншої версії історії. Властиво, прибув історію змінити.
І він розповів. Розповів геть усе, починаючи від того передріздвяного вечора, коли долучився до ордену Хроноса. Розповів у загальних рисах про своє століття: про світ революцій та геноциду, телефонів у кишенях, жувальної ґумки та катастрофи з довкіллям. Розповів про історію, яку прибув змінити. Про смерть ерцгерцога і жахіття світової війни, яку ця смерть спровокувала. Розповів про спадок Ісаака Ньютона і про план, укладений задля того, щоб історію змінити.