«Я вже просік». Ще один вислів із іншого часу. Колись такі вислови їй подобалися. Вони несли щось нове. Тепер же він бачив на цьому милому веснянкуватому обличчі лише страх. Вона його боялася. Дуже боялася.
— Г’ю, ти вбив імператора Німеччини, а провину приписав іншим, невинним людям, і їх тепер арештовують, арештовують цілими тисячами. Ти — маніяк. Злий маніяк. Маніяк-убивця. Я кохала тебе. Я справді тебе кохала, але ти хворий, тебе треба ізолювати.
— Берні, дозволь, я покажу тобі, — заблагав він. — Покажу тобі, що…
— У ту твою магічну фотокоробку я дивитися не буду! Твої фокуси мене не цікавлять! Я вже бачила, як ті твої голочки повернули тебе до життя. Знаєш, у тобі є щось чаклунське. Але ти ще й убивця… думаю, й ерцгерцога ти також хотів убити і…
Хліб випав у неї з рук, вона затулила долонями лице і заплакала.
Стентон ступив уперед і спробував її пригорнути, але вона відсахнулася так, наче руки у нього були з розжареного металу.
— Не торкайся до мене! Не торкайся до мене, Г’ю! Я вже тобі сказала. Там, де є брехня, любові бути не може, а ти — брехун. Не знаю… може, ти взагалі ніякий не божевільний, а все це — якась страхітлива британська змова проти Німеччини. Мене вже нічого не здивує. Знаю тільки одне: я тебе просто ненавиджу.
Стентон здався. Розібратися з цією новою мукою, помістити її в один ряд із іншими своїми муками ще буде час. Коли-небудь згодом.
І що це він узагалі робить? Благає її. Намагається пригорнути. Гру ж програно. Вона донесла на нього в поліцію. Вся берлінська військова машина вже на ходу: убивця нарешті попався. Час рухатися.
Стентон знову підняв пістолет, а заодно й спробував укласти якийсь план і прорахувати свої шанси.
Тут іще нікого немає. Вони не кинулися негайно за адресою, яку отримали від Бернадет, не ввірвалися відразу до кімнати, не витягли його з ліжка, не пришпилили своїми чобітьми до підлоги. Натомість дали дівчині хлібину і відправили назад, з усіма її усмішками та розстебнутими блузками, щоб утримати його на місці. Знають уже, що він вельми вправний убивця, та ще й до зубів озброєний і загнаний у кут, а тому дуже небезпечний. Хочуть узяти живим, розсудив Стентон.
То що ж вони робитимуть? Підійдуть до справи розважливо і спокійно. Зберуть групу захоплення. Терпляче дочекаються сприятливої нагоди і схоплять його, коли він вийде з будинку.
«Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч».
Отже, так усе й задумано. Діяти напевне, без зайвого поспіху. Очистити вулицю. Розмістити групу захоплення. Надійно перекрити всі шляхи навколо на той випадок, якщо перша спроба схопити його провалиться.
Значить, якщо бути обережним, час висковзнути, можливо, ще є.
Щоб таки дістатися до Константинополя і залишити пересторогу.
А тоді вже пірнути у Босфор.
Він підійшов до вікна і непомітно визирнув надвір. Звісно ж, безлюдно на вулиці вже не було. Три чоловічі постаті: одна — тут, інша — там, ще інша — дещо віддалік. Усі в цивільному: котелок, фетровий капелюх з широкими крисами, канотьє. Один читає газету, другий курить цигарку, третій просто підпирає знічев’я стіну. Досвідченому оку досить одного погляду, щоб умить розпізнати зовнішнє спостереження. Як діти, чесне слово… ще б гармату на двері навели.
— Г’ю, поліції відомо, що ти тут, — озвалася, шморгнувши носом, Бернадет. — Не впирайся, прошу тебе. Я не хочу, щоб тебе застрелили в мене на очах.
Стентон зиркнув на вулицю востаннє. Всі шпики втупилися у парадні двері. Вгору, на його вікно, не дивився ніхто. Будинок чималий: звичайна міська кам’яниця в довгому ряду подібних. Вікон багато. Хтозна, може, вони навіть не знають точно, яке саме вікно — його.
Шанси непомітно вибратися на дах не такі вже й погані, зміркував він. А тоді відчув якийсь рух позаду.
І, різко крутнувшись, ледь устиг перехопити занесену догори руку з чавунною кочергою, що мала наступної миті опуститися йому на голову.
Недооцінювати гнів жінки, яка розлюбила, не варто. Особливо якщо ця жінка — рудавка з Ірландії.
— Ісусе милий, — охнув він, використавши проти Бернадет її ж власну вагу і знерухомивши дівчину борцівським прийомом. — Ти направду пречудова жінка, Берні. Як же шкода, що ти не можеш мені повірити…
— Ти вбивця! — закричала вона. — Божевільний убивця!..
Він затиснув їй рота рукою. Помешкання, звісно, на п’ятому поверсі, проте вікно прочинене. А йому зовсім не треба, щоб поліція почула зойки і зворохобилася, збагнувши, що задум провалився.