Бернадет тихенько застогнала і поворушилася.
Стентон витягнув з ранця свій медичний набір — той, який Бернадет принесла у шпиталь, урятувавши таким чином йому життя. Вийняв шприц, цього разу не з антибіотиком, а з заспокійливим. Тоді клякнув біля неї і, скориставшись своєю лівою рукою як джгутом, знайшов вену і зробив ін’єкцію.
— Вибач, — шепнув знову. Схоже, це вже входило у звичку. Проте йому направду було прикро — і за неї, і за себе.
Він застебнув їй блузку і поклав під голову подушку.
А тоді закинув на плече свій єдиний уже ранець, ступив до вікна і виліз назовні. Настала найнебезпечніша мить. Варто комусь із поліцейських чи солдатів на п’ять поверхів нижче підняти вгору очі — і навздогін за ним одразу кинеться погоня. Проте всі там дуже заклопотані, до того ж намагаються якомога менше шуміти, а його помешкання — на найвищому поверсі, і не мине й хвилини, як він уже буде на даху. Шанси, отже, не такі й погані. Стентон став на підвіконня і сягнув до ринви. За час перебування у шпиталі ослаб він добряче, але опісля старанно працював над відновленням фізичної форми, рана ж його вже фактично загоїлася. Тож по ринві до карниза виліз без особливих проблем, там перебрався на черепичний дах, а звідти міг уже пройти уздовж цілого кварталу і спуститися на вулицю по той бік поліцейського загородження.
Пастка залишилася позаду. Та щоби вибратися з неї, довелося спершу вдарити, а потім накачати заспокійливим Бернадет. Думка про це викликала у Стентона справжній розпач.
Опинившись на вулиці, він швидким кроком рушив із Мітте в напрямку Лертського вокзалу. У першому ж пристойному готелі, який трапився дорогою, спинився і винайняв кімнату, з готовністю погодившись заплатити за попередню ніч, адже було, мовляв, дуже рано, і покоївки ще не стали до праці, про що його й попередили з усією належною суворістю. Роздумуючи про те, як би то надійніше замаскуватися, Стентон, властиво, на цю ранню годину й розраховував. Розумів, що Бернадет його одяг описати зуміє, і сподівався підібрати собі щось із речей, повернутих із пральні. Під дверима номерів їх уже, напевне, розклали, а от пожильці розібрати навряд чи встигли.
Йому пощастило: прямуючи коридором до свого номера, він зумів потай розжитися на всі необхідні деталі чоловічого гардеробу. А допіру переступивши поріг свого номера, кинув убрання на ліжко і заходився змінювати свою зовнішність — що сильніше, то краще. З ранця вийняв набір для гоління та складаний ніж (серед усіх розмаїтих інструментів там знайшлися і ножиці), налив у таз для умивання води і почав голити собі голову. Зробити це самотужки було не так і легко, до того ж привертати зайву увагу порізами та струпами на голомозому черепі зовсім не хотілося, тому він змусив себе не поспішати. На щастя, дзеркало у номері мало дві бокові частини на завісах, і, повертаючи їх, голову можна було бачити майже повністю. Стентон зголив усе волосся, залишив тільки латку на маківці, а ту підстриг — дуже коротко, як велів панівний серед тогочасних німецьких військових звичай. На його думку, то була найогидніша чоловіча стрижка, на яку будь-коли сподоблялося людство.
Закінчивши марудитися з головою, він виголив і обличчя. За тижні, збавлені у шпиталі, борода в нього відросла, а потім голитися не випадало, бо Бернадет борода подобалася. «У душі кожна суфражистка мріє потрапити в лапи до якогось троглодита, — сухо сказала вона. — Принаймні в цьому переконують нас усілякі грайливі карикатури в газетах». Тепер же Стентон повністю поголився, залишивши тільки маленькі вусики, які коротко підстриг на той-таки німецький військовий манір. Отримані від хроноситів німецькі документи були вироблені на ім’я Людвіґа Дрехслера, німецького юнкера, який виріс у Східній Африці. Створюючи цього персонажа, МакКласкі зі своєю командою фальшувальників вирішила, що, як і у випадку використаної раніше австралійської ідентичності, колоніальне минуле дасть змогу дещо применшити подив, який може викликати Стентонів акцент чи мова.
Поголившись, Стентон відніс таз, де плавали обрізки волосся та бороди, у загальну вбиральню в кінці коридору й обережно спорожнив його в унітаз. Давати поліції привід шукати чоловіка зі щойно виголеною головою не варто. Потому він спакував усе назад у ранець і вийшов із номера, пробувши там ледь пів години. Двері замкнув і почепив на них табличку з проханням не турбувати, а тоді, щоб не потрапити на очі адміністратору, скористався чорним ходом і залишив готель. Звідти Стентон подався прямо на вокзал, до якого було якихось п’ять хвилин пішки. Там купив квиток до Праги, на перший потяг у південному напрямку. Встигнути на нього зумів, притьмом пробігши пероном і на ходу застрибнувши у вагон, який уже рушив.