Товариш декан та ще троє товаришів професорів, усі у своїх партійних комбінезонах, увійшли слідом за охоронцями з бранкою, яка звивалася всім тілом, намагаючись вирватися з їхніх чіпких рук. Перекриту високим склепінням залу також давно вже очистили від усіх оздоб і завішали червоними прапорами та портретами партійних вождів.
Рози Люксембург і Карла Лібкнехта — вельми шанованих загиблих героїв Першої Революції.
Отто Штрассера — першого Великого Керманича і вождя Другої Революції.
І Курта Штрассера — його нащадка у четвертому коліні й нинішнього Великого Керманича.
Посередині стояла на голій бетонній долівці велика клітка.
Туди й заштовхали KT503 b678; двері надійно замкнули. Перетявши крізь ґрати кусачками нейлонові кабелі, їй повернули певну свободу руху. Кайданків, утім, не зняли.
Після цього охоронці вийшли, залишивши KT503 b678 наодинці з товаришем деканом та його соратниками.
— Товаришко KT503 b678, — гаркнув декан, — у дитинстві ти була зразковою піонеркою, потім закінчила з найвищими відзнаками Народну військову академію. Тебе зачислили в елітні сили особливого призначення, ти героїчно проявила себе у битві за Нью-Йорк. А потім усе це відкинула і стала злочинним паразитом. Чому так сталося, можеш нам сказати?
Бранка не відповіла, просто стояла і потирала до крові стерті кайданками зап’ястя.
— Відповідь мені, звісно, відома, — вів далі декан. — Я ніколи не ставлю запитань, на які не знаю відповідей. Ти зрадила революцію заради любові. Дріб’язкової. Буржуазної. Банальної. Особистої. Не заради любові до Великого Керманича, яка є твоїм обов’язком. А заради любові до звичайного чоловіка. Ти чудово знаєш, що особиста любов у нас заборонена, і все ж таки замість того, щоб очиститися за допомогою праці та самозречення, пройнялася цим занепадницьким почуттям. Більше того, ти полюбила ворога. Американського солдата. Капіталістичну свиню. Тому-то тебе й відправили в табір, тому-то й змусили втопити байстрюка, якого вивергла твоя утроба.
Бранка вперше заговорила.
— Дитину втопила не я, — сказала вона. — Це зробили вони.
— Її вкинули у чан і притиснули твоїми руками. У ту мить, коли добігло кінця її півхвилинне життя, до неї торкалася твоя плоть. Вона ще була пов’язана з тобою пуповиною. Тож утопила її ти. Так само, як утопила й інших своїх дітей, яких зачала після зґвалтування.
— Так. Тих утопила я.
— Бо вони були від ґвалтівників?
— Ні. Просто на той час я вже знала, що дитині краще померти, ніж жити у таборі. Всім нам краще померти, і що молодшими, то краще — менше спізнаємо болю.
— То чому ж тоді ти себе не вбила, KT503 b678?
Бранка зітхнула. Над високими фортечними мурами її несамовитого гніву війнув подих безмежної печалі. Вона підняла обличчя догори, до затінку величного склепіння, де відлунював колись спів достоту божественних хорів.
— Смерть — моя єдина приятелька, і я прагну опинитися в її обіймах, — озвалася KT503 b678. — Але сама я себе не вбиватиму. — Гнів, схоже, повертався. — Я зроблю так, щоб мене змушена була вбити Партія.
— Партія не вбиває, KT503 b678. Вона добра і співчутлива. Великий Керманич дбає про всіх своїх дітей, зокрема й про тих, які заблукали. Партія не вбиває. Вона виховує.
— Ґвалтуючи і катуючи. Убиваючи немовлят.
— Так. Убиваючи немовлят, — тепер уже настала черга зітхнути товаришеві декану. — Як же так? — Голос його раптом сповнився сумом. — Дітовбивство як спосіб урядування? Як же ми дійшли до такого розпачливого стану?
Він присунув зовсім близько до клітки стілець і сів на нього.
Навколо, немов охоронці, поставали троє його соратників. На обличчях у всіх читався страх. Розпачливий страх. І водночас — щось схоже на розпачливу надію.
— KT503 b678, я б хотів поговорити з тобою про історію, — сказав товариш декан.
— А я хотіла б тебе вбити, — мовила KT503 b678.
— Ні-ні, мене вбивати не треба, — не збентежився декан. — Ми з тобою дуже схожі.
— Ми зовсім не схожі, товаришу декане. Ти — породження Партії, а її я ненавиджу всією душею.
— Якщо ти вважаєш, що людина є породженням того, чому вона служить, то помиляєшся. Я дивлюся на все з погляду практичного. Якщо у цьому створеному Партією світі єдиним способом вижити й отримати бодай крихту комфорту є служіння Партії, то я, звісно, їй служитиму. Проте це аж ніяк не означає, що я — її породження. Насправді я зневажаю її точнісінько так само, як ти. Щобільше, як і ти, я всією душею її ненавиджу.