У деканському помешканні професорка МакКласкі, взявшись розповідати історію, розташувалася за старою звичкою перед самим каміном, а тепер важко прочвалала через усю кімнату до вікна і протерла на запотілій шибці вічко, щоб визирнути надвір.
— А бодай йому! — буркнула вона, вдивляючись у зловісний вільготний присмерк за склом. — Погода нині просто казкова.
— Дайте спокій погоді, — озвався Стентон. — То ви серйозно хочете сказати, що вам написав лист Ісаак Ньютон?
— Авжеж, так і є, — відповіла МакКласкі, тріумфально стрясаючи кулаком у повітрі. — Не мені особисто, звісно. Лист, який він залишив Річардові Бентлі, адресовано тому, хто буде деканом Трініті-коледжу 1 січня 2024-го року. Тож усі декани мали за священний обов’язок передавати один одному запечатаного листа аж до цієї дати. Уяви собі, як здивувалися б і Бентлі, і старий Ісаак, якби дізналися, що через триста років адресатом цього листа буде жінка! О, від такої звістки ті старі хричі просто очманіли б, це точно! Ньютон, звісно, з плечей тих велетів, про яких говорив, розгледів чимало, але навряд чи зумів би передбачити, що на чолі Трініті-коледжу стоятиме гаряча жіночка з люлькою в зубах!
І МакКласкі кількома рухами накреслила на тій-таки запотілій шибці жіночий силует з важкими грудьми, тонкою талією і крутими стегнами.
— Цікавенька оповідка, правда? — кинула вона, відвертаючись від вікна. — Дуже різдвяна, тобі не здається?
— Авжеж, і власне «оповідка» тут, мабуть, ключове слово. Невже ви серйозно хочете сказати, що декани Трініті триста років мали у своєму розпорядженні лист і стос паперів від самого Ісаака Ньютона й ані словом про це не прохопилися?
— Звісно, а як же інакше? — відказала МакКласкі, й у голосі її прозвучало непідробне здивування. — Усі так робили, і я зокрема, чекаючи, аж настане призначений час. Ми ж усі — з Трініті, байдуже, чоловік ти чи жінка. Ми мусили виправдати виявлену нам довіру.
— І вони, ці декани, всі як один устояли перед спокусою зазирнути в той лист і почитати, що ж там у тих паперах?
МакКласкі заходилася прибирати зі столу рештки сніданку.
— Ну, хтось, може, й справді зазирнув у лист, а потім знову його запечатав. Однак ніхто з них ніколи не оприлюднив би того, про що довідався, бо це означало б заодно і привселюдно зізнатися у зраді. А позаяк інформація, яку залишив нам Ньютон, прив’язана до абсолютно конкретного часу, то пуття з неї так чи інак було небагато. Ти доїв?
Перш ніж віддати тарілку, Стентон підчепив виделкою останній шматок бекону.
— Пуття й справді жодного, хіба крім того, що це безцінний історичний документ, — сказав він.
— Це Кембридж, Г’ю. Безцінних історичних документів у нас хоч греблю гати, і ніхто через них особливо не ворохобиться. Ньютон написав цілу купу листів, і подекуди маячні там на позір набагато більше, ніж у тому, про який я тобі розповідаю, але нікому до них нема діла — припадають пилом у бібліотеці. Все одно людям тільки «Principia» подавай. Десь так само вони їдуть у Рим і збавляють усі вихідні в черзі, щоб постояти в натовпі і повитріщатися на стелю Сикстинської капели, хоч просто під ногами у них — незліченні сліди древньої імперії. Хай там як, лист — справжній, у тім-то й річ. Час написання визначили за вмістом вуглецю, почерк звірили з наявними зразками.
— Гаразд, професорко, переконали, — мовив Стентон. — То про що ж пише у тому листі Ньютон?
— Якщо хочеш, я тобі прочитаю.
МакКласкі сягнула до камінної полиці і з декоративного глека із зображенням Вільяма Ґледстона витягла потрісканий і пожовклий пергамен. Потому випорпала з кишені шинелі пару товстих окулярів для читання у пластиковій оправі, здмухнула зі скелець кілька окрушин тютюну і, тримаючи їх перед очима на манір пенсне, почала читати:
— «Тому, хто 1-го січня 2024-го року обійматиме посаду декана Трініті-коледжу»… сиріч мені! — радісно констатувала вона, перериваючи читання. — А круто ж, визнай. Мені пише Ньютон!
— Еге ж, це до мене вже дійшло, професорко.
— Просто нагадую, — злегка наприндилася МакКласкі й повернулася до листа: — «Вітання з трьохсотлітньої давнини!»