— То ти справді прочитала мого листа? Він так і лежав там? Через сто одинадцять років?
— Так, лежав. У тому часі, з якого я прибула, Стамбул уже майже століття був мертвим містом.
— Мертвим?
— Він спорожнів під час великого голоду 1930-х. Як і всі міста Східної Європи й Малої Азії: Прага, Варшава, Будапешт, Сараєво, Загреб, Стамбул. Партія не могла їх прогодувати, а тому вивезла містян на село, щоб вони там воювали з селянами за їжу. Тоді вимерли десятки мільйонів; власне, у цьому й полягав задум. Ті, хто вижив, спробували пробитися назад, і тоді Партія відповіла хімічною зброєю. Усі землі на південь від Дунаю отруїли. Коли ми з деканом увійшли в Ньютонів погріб, там навколо уже років вісімдесят не було ні душі. Погріб і далі стояв під замком.
У Стентона від почутого пішла обертом голова. Війна зі застосуванням хімічної зброї? Масовий голод? Міста, мертві цілими десятиліттями? Що ж то за світ такий, з якого прибула ця жінка?
Треба, мабуть, правильно фокусувати свої запитання. Спочатку — найсуттєвіше. Перше правило польових досліджень: насамперед розібратися з тим, що потребує нагальної відповіді.
— Чому ти далі намагаєшся мене вбити? — спитав він. — Я ж тобі допомагаю, хіба не видно?
— Моя місія полягає у тому, щоб тебе вбити, — відповіла жінка.
— Так, але ти зазнала невдачі. Ти мала вбити мене до того, як я вб’ю кайзера. А тепер навіщо мене вбивати?
Вона глянула на нього, і зненацька очі її знову спалахнули несамовитим вогнем.
— Бо ти, довбню чортів, знищив моє століття! — А тоді підхопилася й задерла аж до підборіддя свою нічну сорочку, відкривши понівечене жахливими тортурами тіло. — Ось що ти зі мною зробив. Зі мною і з мільйонами, мільйонами інших. Із мільярдами. Ти вбив моїх дітей!
І раптом її знову пойняв гнів. Поділ сорочки опустився, та Стентон устиг побачити, як напружилися м’язи у неї на животі. Жінка пригнулась, готуючись іще раз кинутися на нього.
— Припини, — сказав він. — Не треба. Я переможу, і ти це знаєш. Може, колись пощастить і тобі, але сьогодні не твій день. Ти ще слабка. Місяць пролежала в ліжку і зовсім втратила вагу. Словом, тобі мене не побити, тому краще не починай. Ти просто не зміцніла ще настільки, щоб дати зі мною раду.
Вона окинула його важким поглядом і кивнула:
— Маєш рацію. Я ще не в формі. Але скоро буду.
І сіла на ліжко. Стентон вийшов у передпокій, де стояв телефон, і замовив у номер чай, каву і щось поїсти.
— Як тебе звати? — спитав він, коли повернувся.
— Кейті.
— Зменшене від Кетрін?
— Ні. Кей-Ті. Скорочене від KT503 b678.
— Я — Г’ю Стентон.
— Як тебе звуть, я знаю.
— З мого листа?
— Ні. Про тебе я знаю з дитинства, років з шести. Ти є в підручниках з історії, які вивчають усі піонери.
Стентона це, звісно, геть ошелешило.
— Що, справді?
— Звичайно. Усі вчать про неврівноваженого фанатика-буржуя з Британії, який ненавмисне запалив іскру революції, намагаючись підставити чесних соціалістів. Як тебе прикривала ірландська хвойда Бердетт, але ти зрадливо і боягузливо втік, залишивши її в лапах монархічної поліції.
Стентон проковтнув клубок, який раптом підступив йому до горла.
— Ага… — протягнув він, намагаючись не думати про Бернадет і про те, що могло з нею трапитися, коли поліція збагнула, що вона не зуміла його затримати. — Ну, тепер ти бачиш, що я ніякий не фанатик і не такий уже й неврівноважений. Зі мною було приблизно те саме, що й із тобою. У 2024-му мене покликали до Кембриджа. Тебе, мабуть, теж?
— Декан згадував цю буржуазну назву, — кивнула Кейті. — Тепер цьому місцю присвоєно номер.
— Мене покликали туди хроносити.
— Знаю, — повторила вона. — Кажу ж, ми прочитали твого листа.
— У такому разі тобі вже відомо дещо про те, які жахіття творилися в моєму столітті, — сказав Стентон. — Ти знаєш, навіщо я убив кайзера: щоб відвернути найстрашнішу в історії війну. Війну, яка поклала початок жахливому століттю. Століттю, в якому людство навчилося вбивати у промислових масштабах. У 1930-х і 1940-х загинули цілі народи: євреї, цигани, поляки, українці. Усіх їх убив російський комунізм радянського штибу.
От тепер жінка посміхнулася вже по-справжньому. Широкою посмішкою від вуха до вуха. Посмішкою, в якій, однак, і далі не було ні грама радості.
Посмішкою трупа.
— Я знаю, — ще раз повторила вона. — Я прочитала твого листа, прочитала про твою «жахливу», «Велику» війну, що розпочалася з убивства якогось ерцгерцога у Сараєві… А скажи-но мені, Г’ю Стентоне, скільки вона тривала? Війна, яка так страшенно все зіпсувала і стала прокляттям для століття, у якому ти народився?