Він поїхав до таємної криївки соціалістів і засів поблизу, причаївшись у машині, яку винайняв спеціально для цієї справи. Кейті розповідала, що Роза Люксембург, добре замаскувавшись, щодня вирушала звідти агітувати і піднімати народ на революцію.
А онде й вона, як він і розраховував. Лібкнехта поруч не видно, зате обабіч крокують двоє охоронців. Їх убивати, скоріш за все, не доведеться, сподівався Стентон. Навряд чи в цьому буде потреба, мішень же — мов на долоні.
Сидячи за кермом, він опустив скло і, поклавши пістолет на руку, прицілився. Гвинтівка тут не потрібна: відстань невелика, а «ґлок» б’є без промаху.
Раптом ззаду щось зашаруділо. Стентон рвучко обернувся і побачив, що через відчинене з огляду на теплу погоду вікно з боку пасажирського сидіння в салон авто зазирає якийсь чоловік. В руці у нього був пістолет незнаного у 1914-му різновиду, виготовлений із полімеру — матеріалу, якого на той час ще не винайшли.
І Стентон умить все збагнув.
Минуло ще одне століття.
Століття, в якому він убив Розу Люксембург, але й сам, очевидно, загинув, бо Ньютонової скриньки знищити не зумів.
Адже ось — новий гість із майбутнього.
І прибув він, щоб запобігти вбивству Рози Люксембург.
Усе це блискавкою промайнуло в голові у Стентона тієї миті, коли його очі зустрілися з очима його співбрата-хроносита.
Він хотів був крикнути: «Убий мене, якщо мусиш, але, заради Бога, поїдь потім у Кембридж і знищ ту скриньку!».
Проте думка швидша за слово.
Слова зронити він так і не встиг.
Тієї миті у часі та просторі Г’ю Стентона з часової петлі усунули.
49
Ісаак Ньютон не зводив очей із прядки.
Зближалася північ, і його проймала страшенна втома, адже він не одну годину просидів у екіпажі, повертаючись до Лондона після поїздки в Кембридж. Тепер був уже дома, і небога саме принесла йому гарячого молока, бо він поскаржився, що через усі клопоти та тривоги навряд чи й око склепить до ранку. Тож так разом вони тієї миті й сиділи: жінка пряла, а старий дивився на прядку. Колесо знай оберталося й оберталося: здійснивши один оберт, починало новий — і так без кінця.
Ньютон бачив у тому колесі простір і час. Бачив, що воно крутиться й крутиться, але нікуди не просувається. Перебуває у постійному русі, але водночас застигло на місці й ніколи не відхиляється від наперед визначеного курсу.
Чи мав він рацію, коли вирішив усе ж таки поділитися з іншими плодами свого осяяння? Чи завжди краще знати? Ціле життя це було для нього одним із основних принципів. Краще знати. Проливати світло на тайни Всесвіту.
Але цього разу? Дати тим, хто ще й не народився, шанс перехитрувати свій уділ? Шанс витворити собі долю, відмінну від тієї, яку призначив їм Господь?
Ісаак Ньютон був християнином. Ціле життя він намагався Бога зрозуміти, однак бути Богом не бажав ніколи.
І він збагнув, що помилився. Іноді краще просто залишити все, як є.
Час — не колесо прядки.
Час — це нить, яку пряде те колесо.
Вранці він знову поїде до Кембриджа і звелить деканові Бентлі повернути йому скриньку. Ухваливши таке рішення, Ньютон відчув, що тепер уже зможе заснути більш-менш спокійно.
Так він і зробив, а коли небога легенько поторсала його за плече, щоб відвести до ліжка, то побачила, що старий помер.