— Ого!
— А таки ого, — притакнула МакКласкі. — Зажди, далі буде ще огочніше. «Сер, ви похилого віку? У вас небагато земних зв’язків? Якщо так, то вміст сієї скриньки належить вам. Якщо ж ні, то я доручаю вам знайти чоловіка, у якого немає залежних від нього членів родини чи інших осіб, і передати скриньку йому, бо се його справа, не ваша…», — професорка на мить змовкла, щоб ковтнути присмаченого коньяком чаю. — А пощастило ж, що я відповідаю вимогам, скажи? Мала б я благовірного і з чортову дюжину внуків, то мусила б, честь честю, передати папери комусь іншому.
— І ви б це зробили?
— Не знаю. На щастя, перевіряти не довелося. Та Ньютон, як на мене, усвідомлював, що насправді мало чим тут ризикує. Все одно ми, оксбриджські смертежери, обвінчані здебільшого з роботою… Ну, так чи так, він продовжує: «Потому вам чи вашому обранцю треба виокремити з-поміж професорів університету тих, хто так само не обтяжений земними турботами. Шукайте патріотів і людей з незаплямованим сумлінням. Учених мужів, обізнаних з класичними науками, і тих, хто вивчав історію, а також математиків і натурфілософів. Тих, хто присвятив життя своє роздумам про Всесвіт та властиві йому діяння. Поза тим, то мають бути люди поважного віку, яким недовго вже залишилося перейматися земними клопотами. Якщо буде така потреба, шукайте навіть серед учених з Оксфорда…» З Оксфорда, Г’ю! Уявляєш? Почути таке від випускника Трініті! Сам бачиш, він підходить до справи вельми серйозно.
Г’ю лише здвигнув плечима. Він здавна тримався думки, що гадане суперництво між двома «елітними» університетами — то не що інше, як нудне і непереконливе викаблучування. Вважав, що вони завжди були половинками одного й того самого безнадійно занапащеного самозамилуванням закладу, а ту свою славнозвісну взаємну ненависть роздували і виставляли напоказ із однією-єдиною метою — нагадати цілому світові, що всі інші їм ані на латку не годяться.
МакКласкі тим часом читала далі:
— «Таке-от зібрання вельмишановних братів має з усією пригідною врочистістю заснувати таємний орден. Назвати сей орден треба на честь Хроноса, знаного колись як бог часу. Нехай члени ордену зберуться, зодягнувшись у відповідні їхньому вченому стану та сій урочистій нагоді одежі, і потішать себе належною трапезою, аби сповнитись добрим гумором. Потому вам і треба буде відкрити у визначеному мною порядку папери, що їх я вам заповідаю.
Далі чиніть згідно зі своєю совістю, як то завше робили і, сподіваюсь, робитимуть надалі всі славні мужі з Трініті-коледжу.
Ваш слуга довіку,
Ісаак Ньютон».
МакКласкі склала пергамен і всунула його назад у глек.
— Цікавенько, га?
— Ну, якщо все це правда, то просто до дідька захопливо, — відповів Стентон. — А що було в тих паперах?
— Хочеш вступити в орден Хроноса? — всміхнулася МакКласкі.
Стентон знизав плечима.
— Здається, ви теж цього хочете, бо навіщо ж інакше було мене сюди кликати й усе це розповідати? Ви ж самі мене вибрали, це очевидно, бо я — самотній чоловік, не маю нікого на утриманні, а отже, цілковито відповідаю вимогам Ньютона.
Цілковито відповідаю вимогам Ньютона?
Невже він і справді щось таке сказав?
— Гаразд, — мовила МакКласкі, — послухай, що було далі. У січні я зробила так, як велів сер Ісаак: вибрала собі товаришів. На свою, звісно, подобу, бо вони всі як один — вкрита книжковим пилом понура професура, яка самим тільки коледжем і живе. Тож я влаштувала обід. З усією, знову ж таки, «пригідною врочистістю», як заповідав Ньютон: свічки, молитви, приємна музика, вишукані страви. Пообідавши, ми взялися до паперів.
— Оце так момент, — докинув Стентон.
— Авжеж, момент був ще той.
МакКласкі поставила склянку, пішла в куток кімнати і принесла звідти дерев’яну скриньку: за розміром її якраз дозволили б узяти зі собою в салон літака бюджетної авіакомпанії. Цю оковану сталевими скобами скриньку з темного дуба професорка й поставила на пуф між собою та Стентоном.
— Папери лежали у цій скриньці?
— Так. Це Ньютонова скринька, її триста років зберігали тут на горищі.
— І багато там паперів?
— Коли ти дізнаєшся, про що в них ідеться, то, думаю, погодишся, що сер Ісаак був напрочуд лаконічний.
Знову затиснувши в зубах люльку і нависнувши своїми неосяжними грудьми над скринькою, професорка підняла віко і витягла ще один пожовклий пергамен.
— Спершу ми знайшли запитання, — мовила вона, простягаючи пергамен Стентонові. — Запитання з царини історії, а з ним — сувору пересторогу: не зазирати далі у папери, доки не дамо на нього відповіді.