Стентон зиркнув на пергамен.
— Те саме запитання ви поставили й мені.
— Власне. Якби ми могли повернутися у певний момент у минулому і щось там змінити, то що б то було? Цілком у моєму стилі, ні? Так, наче старий знав, що його лист потрапить саме до мене.
— І ви знайшли відповідь?
— Авжеж, знайшли. Доволі швидко, як по правді.
— І?
Якусь хвилину МакКласкі мовчала, посмоктуючи зуб. Стентон бачив, що цією миттю їй кортить потішитися якомога довше.
— Ну, це мала б бути певна дата, значуща для Європи, чи не так? — озвалася врешті вона. — Або хоча б для Америки. Погляньмо правді у вічі: на благо чи на лихо, але вже добрих пів тисячі років першу скрипку в історії цієї планети грає цивілізація, яку ми полюбляємо називати західною. Згоден?
— Так, напевно.
— Звісно, згоден. У тебе ж диплом з відзнакою, правда?
— Звичайний.
— Хай там як, на повного ідіота ти не подібний. — МакКласкі сягнула обіруч під поли шинелі й потерла свій масивний зад: його, видно, добряче припекло, бо ж стояла вона перед самим вогнем. — Ну, Г’ю, то скажи мені. Коли все пішло не так? Коли Європа збилася з дороги? Коли найгірші її ідеали взяли гору над найкращими? Коли її свавільне марнославство та дурість змовилися і надумали знищити її красу та вишуканість? Коли вона змінила свою силу та вплив на занепад і розпад? Коли, словом, найавторитетніший на планеті континент цілком свідомо, без жодного примусу напартачив так, як не партачив ще ніхто й ніколи, і за одну божевільну мить перетворився з героя на ізгоя, з переможця — на неспроможця? З беззаперечного чемпіона світу у важкій вазі на нікому не потрібного невдаху без шеляга у кишені, який лежить, безтямний і скривавлений, посеред рингу, бо сам себе нокаутував і затовк мало не до смерті?
Крижаний дощ за вікном знов обернувся на град. Шквали один за одним налітали й ударяли в шибки з таким звуком, наче десь надворі витрушували велетенське простирадло. Час од часу низькі темні хмари пронизували різким спалахом блискавиці. Визначити на око годину, а чи й пору року було годі. Втім, межі між порами року стерлись уже давно.
— Ви явно говорите про 1914-й, — тихо мовив Стентон.
— Не чую, Г’ю, надто тут гуркоче.
Г’ю подивився МакКласкі в очі й голосно, майже з викликом сказав:
— Європа напартачила у 1914-му.
— Саме так! — вигукнула професорка. — Найбільша в історії помилка, якої зовсім легко можна було уникнути, — це, безперечно, Велика війна.
Стентон знайшов серед брудного посуду свою чашку і, сполоснувши її содовою з сифона, налив собі ще коньяку. Різдво все ж таки, як не крути.
— Ну-у… — задумливо протягнув він. — Ясна річ, то була одна з безпрецедентних всесвітніх катастроф, з цим не посперечаєшся. Та чи може вона претендувати на виняткове право посісти в цьому списку перше місце — тут я не певен. Потім же траплялася різанина ще гірша, і то не раз.
— От-от! — вигукнула, пританцьовуючи на килимку, МакКласкі. — І кожнісінького разу, без жодного винятку, це було неминуче якраз через те, що сталося у 1914-му. То був вододіл, таке собі роздоріжжя. Велика війна заповіла нам жахливе двадцяте століття. До цього моменту світ щораз успішніше вчився жити мирно, а наука і суспільство розвивалися задля загального добра.
— Якби ви народилися корінною американкою або австралійкою, а чи навіть африканкою десь у Бельгійському Конго, то, мабуть, були б іншої думки, — зауважив Стентон.
МакКласкі аж ногою притупнула від роздратування.
— Ну, я тебе прошу, Г’ю! Я ж не кажу, що все було ідеально чи бодай до ідеалу наближалося. Й аж ніяк не припускаю, що ті чи інші історичні перетворення спроможні змінити людську природу. Люди все одно завжди простягатимуть руку до того, що їм не належить, сильні визискуватимуть слабких, і жоден історичний ремонт цьому не зарадить. Кажу лише, що влітку 1914-го звичне людське бузувірство начебто пішло на спад, заповідалася доба миру й міжнародної співпраці. Заради Бога, таж тоді проводили стільки міжнародних виставок, що для них уже міст бракувало! Дивись, у 1913-му одна така виставка відбувалася в Ґенті — місті, яке до 1915-го буквально на порох стерли і мало не відправили навік у небуття. Якраз тоді, буквально напередодні катастрофи, європейська цивілізація, яка стільки лиха принесла була і собі, й іншим, почала потроху все налагоджувати. Зароджувався соціал-демократичний рух; навіть російський цар мав уже ту свою Думу. На обрії мріло виборче право. Освіта, охорона здоров’я, рівень життя — все це рухалося вперед величезними кроками і стрибками. Колонізовані великими імперіями народи організовували установчі з’їзди і готувалися скористатися правом на самовизначення. Такого розквіту мистецтв і наук європейські столиці не знали з часів Відродження. Це було… просто чудово.