Бум!
— Çekil yolumdan! Геть з дороги!
У провулку панував жвавий рух, і в Стентона, явно кудись поспішаючи, врізався ще один перехожий — кремезний чолов’яга в яскраво-блакитному тюрбані, розвіяній від швидкої ходи білій туніці і широких, на око геть-чисто піжамних штанях. З двома пістолями і ножем за поясом. Стентон пробурмотів щось на знак вибачення і нарешті зрушив з місця.
Поворот, ще один. Темний прохід, тоді — вибух світла і дзюркітливий фонтан на обнесеній стінами площі. У ніздрі б’є запах кінського гною, потім — витончених парфумів. А також тютюну, гашишу, помаранч, смаженого м’яса, трояндової води і собачої сечі. Собак навколо — безліч.
Раптом у вуха йому вдарили крики, якийсь грюкіт і скрегіт металу об камінь.
Відстрибнув Стентон убік якраз вчасно, щоб не потрапити під копита змиленого, запряженого у візок коня, який промчав униз вулицею повз нього. Стамбул називали «містом на пагорбі» недарма: нахил деяких доріг тут був такий, що вони вели немовби прямо у прірву. Форкаючи піною, конисько щосили намагався стримувати важко навантажений візок: теоретично мав би його тягнути, а практично ризикував сторчголов скотитися разом із ним стрімким схилом. Візник смикнув за віжки і вилаяв Стентона. Feringi, явного чужинця у норфолкській куртці і бриджах із «чортової шкіри», тут абсолютно недоречного і невчасного, він розпізнав із першого погляду.
Стентон нараз відчув себе геть беззахисним. З глибини темних заґратованих ніш у стінах на нього витріщалися не одні очі. Кидали погляди з-під нікабів жінки. Мимо, випнувши груди і дивлячись лише поперед себе, прокрокував молодий солдат, але й той примудрився крадькома зиркнути на чужинця-іноземця. Всі ці очі, здавалося Стентонові, бачать його наскрізь і знають його таємницю.
Йому треба було зібратися докупи. Вже двічі цього ранку він опинявся за крок від смерті: спочатку міг загинути під колесами авто, потім — під кінськими копитами. Та навіть той чоловік з пістолями за поясом міг спокійнісінько його порішити. Життя у старому місті явно коштувало зовсім не багато, й образити тут когось було, либонь, смертельно небезпечно.
Так, треба зосередитися. Забути, бодай на якийсь час, про своє горе і взятися до виконання місії, у яку він щиро вірив. Кессі й дітей більше немає, вони щезли, випарувалися, мов ранкова мла над Босфором, разом із тим століттям, у якому жили. Врятувати їх він не міг, зате йому було до снаги врятувати мільйони інших. Молодих людей, які вже невдовзі задихатимуться від гірчичного газу, безвольно висітимуть на колючому дроті й розлітатимуться на дрібні шматочки від вибухів. Якщо тільки він не змінить їхньої долі.
Та для цього треба було насамперед опанувати себе.
Він вирішив випити міцної турецької кави і на крихітній площі знайшов кав’яреньку, що притулилася там у затінку мечеті. У Стамбулі взагалі все було у затінку мечеті. Або ж тиснулося до одного з тих занедбаних, напівзотлілих палаців, де у дні колишньої слави жив чи то якийсь принц, чи правитель зі своїми євнухами та гаремом. Ніде на землі, спало на думку Стентонові, занепад не вживався так у шкаралущу славної минувшини.
Це нагадало йому Лондон 2024-го.
У кав’яреньці вміщалися тільки два столики і прилавок, зате панував ідеальний лад і чистота. У вітрині красувався чудовий кальян, у скляній шафці на прилавку вишикувалися акуратними рядами рожеві й зелені льодяники. На кожному столику була чиста скатерка з китичками, стояла порожня попільничка і вазочка з соленим мигдалем. Після позірно звичного для цього міста хаосу назовні все тут дихало спокоєм і затишком, тож Стентон уперше після того, як на Галатському мосту заревів двигун «Кросслі-20/25», відчув, що може передихнути і поміркувати.
Його провели до столика, а тоді принесли каву і пляшку води. Хоч би яку підозру викликав feringi на вулиці, тут на щось таке не було й натяку. Бізнес — завжди бізнес, хай коли і куди вас занесло.
Власник кав’ярні озвався до нього турецькою і показав на солодощі. Стентон у відповідь лише зробив широкий жест: мовляв, радо скуштую те, що запропонуєте на свій розсуд.
Йому принесли марципанів і щось схоже на пампушки з манної крупи у густому сиропі. Він ані ріски не мав у роті, відколи пообідав напередодні ввечері, сто одинадцять років тому. Дещо дивна їжа для сніданку, але й за це спасибі. Стентон поклав на столик банкноту в десять лір і знаками показав, що решти не треба. Турок усміхнувся і повернувся до своєї кави, газети та сигарети.