Тут Сенґупта широко всміхнувся, ніби йому пощастило оце напрочуд вдало пожартувати. Поміж присутніми улесливою хвилею прокотився вимушений сміх. Професор дозволив собі якусь мить ним потішитися, а тоді повів далі:
— Контакт цих двох окремих часових моментів буде зовсім мінімальним і швидкоплинним. Триватиме він у часі менше секунди, а точка просторового стикування буде, якщо скористатися дивовижно колоритним визначенням самого Ньютона, «не більшою за вартівню перед Сентджеймським палацом». Кожен, хто стоятиме в цій уявній вартівні у 2025-му, стоятиме в ній також і в 1914-му. Попередня дійсність миттєво зникне, розпочнеться створення цілковито нової дійсності. Вся стоодинадцятирічна часова петля піде спочатку. А місцем, де розташовуватиметься наша гадана вартівня, себто просторовими координатами, де перетнуться витки іграшкової пружини часопростору, визначено Стамбул.
— Константинополь! — вигукнула МакКласкі, не в змозі всидіти на місці ні секунди довше. — У Європі! Що ви на це, га?! Якщо це не доля, то що це таке? Усього за якихось сімсот миль від Сараєва! За півтори тисячі миль від Берліна! Себто, ви ж розумієте, що ці Ньютонові координати могли запроторити нашу людину куди завгодно: на вершину Евересту, у центр Південно-Китайського моря…
— У розжарене ядро нашої планети, — вставив Сенґупта. — До фізичної маси часопростору байдужісінько.
— От власне! — тріумфально продовжувала МакКласкі. — А що маємо натомість? «Кому чашечку кави по-турецьки? Може, волієте кинути оком на танець живота?» Це Божа рука, кажу вам, — інакше й бути не може. Бог дає нам один-єдиний шанс змінити історію, і то якраз там, де це потрібно найбільше.
— Я хотів би дещо прояснити, професорко МакКласкі, — суворо мовив Сенґупта. — Хай яких релігійних переконань ви додержуєтесь, тут ідеться суто про науку. Ньютон, як я вже сказав, зробив математичний розрахунок. Визначену таким чином точку перетину у часі та просторі він помістив у Стамбулі, і координати, які ми отримали від нього, просто-таки фантастично конкретні. Це погріб старої вілли, розташованої в районі давніх міських корабелень. Ньютон потай організував купівлю цього будинку, подбав про те, щоб там влаштували шпиталь, а погріб звелів довіку тримати під замком.
— Можу закластися, це таки влетіло в копієчку, — знову схвильовано втрутилася МакКласкі. — Тепер ми знаємо, чим усі ці роки займався старий пройда в Королівському монетному дворі.
— Ну, що ж, нехай і так, — твердо сказав Сенґупта, якого постійні втручання МакКласкі вже явно дратували. — Отже, наш великий учений плекав надію, що у 2025-му цей погріб далі стоятиме замкнений, і завдяки цьому мандрівник з того часу зможе без перешкод потрапити у, так би мовити, вартівню. З огляду на ймовірні історичні пертурбації це була дуже ризикована гра, але насправді йому практично все вдалося. Ньютонів шпиталь закрили остаточно лише в хаосі, що настав після Великої війни. Тож у 1914-му погріб, за умовами підписаного Ньютоном дарчого договору, був іще під замком.
— Та той погріб і далі там! — вигукнула МакКласкі.
— Саме так, професорко МакКласкі, — мало не гаркнув Сенґупта. — Я, власне, до цього й веду. Сам будинок постарів і занепав, його багато разів перебудовували, але підвалини залишалися…
— І ми його придбали! — крикнула МакКласкі, вистрибуючи на поміст до Сенґупти. — Він наш. І чекатиме на нас тридцять першого травня наступного року. Чекатиме на тебе, Г’ю. На капітана «Граніта» Стентона.
І вона тицьнула у Стентонів бік оцупкуватим, вкритим плямами від нікотину пальцем. Через усі ці розмови про 1914-й Стентонові нараз пригадався знаменитий плакат лорда Кітченера з закликом до мобілізації. МакКласкі, цілком можливо, саме той плакат і мала на думці.
— Ти потрібен своїй країні, Г’ю. Ти потрібен світові!
8
— Ну ж бо, чоловіче! Христе-Боже, що за країна! Я ж сказав: каву з коньяком. І щось на сніданок. Яйця є? Тільки свіжі, май на увазі.
Цей голос Стентон уже чув раніше.
Він так і сидів, схилившись над листами Кессі, тепер же спокійно склав їх і засунув назад у портмоне, яке поклав у кишеню. Потому його рука мовби сама по собі, скоряючись почасти волі, а почасти й інстинкту, ковзнула повз кишеню донизу, прямо в ранець, що стояв у нього в ногах, і пальці зімкнулись навколо рукоятки невеликого автоматичного пістолета.