Та хай там як, а користуватись ним, бачить Бог, не можна, ніяк не можна.
Застосувавши таку зброю, з усіма її небаченими й нечуваними тут і тепер властивостями, він неминуче приверне до цього випадку увагу кожнісінького резидента кожнісінької розвідки, що має своїх людей у цьому місті. А будь-кому, хто вивчав військову історію, добре відомо, що напередодні Великої війни шпигунів у Константинополі було ще більше, ніж собак.
— Я сказав кави! І чогось випити! До дідька, як тою клятою турецькою буде «випивка»?
Голос був направду цікавий, з характерною тенденцією ковтати закінчення, а от інтонація умить повернула Стентона до військової школи у Сендгерсті, де він учився на офіцера. Там таких-от хлопців із найпрестижніших приватних шкіл було хоч греблю гати, і кожен мав себе за пуп землі, не менше.
— Той ледачий кяфір укляк десь, певно, на своєму килимку і молиться, — й далі не вгавав голос. — Вічно вони моляться, га? Якби менше молилися, а більше щось робили, то й країна ця, може, не була б такою задрипаною дірою, як думаєте?
Але ж не лише про тон ідеться. Він точно чув десь раніше саме цей голос, сумнівів тут немає.
Як таке взагалі може бути?
Пальці мимохіть обхопили зброю міцніше.
І тут Стентон згадав. Згадав — і випустив з руки пістолет.
Дурень. От направду, дурень. Звісно ж, чув він цей голос, певно, що чув. І то не в іншому столітті, а якусь годину тому, не більше.
То був ідіот, який сидів за кермом «Кросслі-20/25» на Галатському мосту.
Стентон озирнувся. Це й справді були вони, пасажири і водій з тієї машини. Всі п’ятеро. Всім ледь за двадцять. Капелюхи-канотьє, піджаки спортивного крою, широкі фланелеві штани. Офіцерські тростини і старі шкільні краватки. На позір досить кмітливі, проте очі налиті кров’ю, обличчя — брезклі, спітнілі. Й далі напівп’яні. Галабурдники, словом. Заможні, звісно, та все одно — галабурдники. Таких знайдеш у будь-який час, у будь-якому суспільному прошарку. Замінити піджак і канотьє на светр із капюшоном — і можна забирати їх прямісінько у двадцять перше століття.
І тут Стентон раптом відчув, як у нього всередині хвилею здіймається страшний гнів.
Четверо десь таких самих покидьків позбавили життя його сім’ю. Та й ці зовсім недавно мало не позбавили життя чиюсь сім’ю.
— Я ж сказав: каву і коньяк! — гучно, вельми неприємним тоном повторив водій, а його приятелі тим часом із шумом-гамом розсідалися довкола столика, рипіли по підлозі стільцями, на яких зрештою й порозвалювалися, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут, власне, господар.
Один озвався з-за мапи міста, яку саме детально розглядав:
— Це десь тут, я певен… Гей, ти! — гаркнув він до власника кав’ярні, який був зник у себе на кухні, а тепер з’явився знову з тацею, де стояли чашки і кавник. — Дім Махмута — це де? Дівки? Танці? Хвойди? Де — дім — Махмута?
Власник лише знизав плечима і похитав головою.
— Та той телепень поняття не має, про що ми, — озвався водій. — І глянь, він забув про випивку. Гей, ти! Я ж сказав: кави і коньяку.
Власник знову похитав головою і відвернувся, чим страшенно розлютив англійців, які затарабанили по столу на знак протесту.
— Ти, чорномазий, на мене дивися, коли я з тобою розмовляю! Я тебе питаю: де випивка, чорт забирай?!
Стентон підвівся і підняв свій ранець. Треба було йти. Йому страх як кортіло зчепитися з нахабами, а це вже віддавало просто-таки неприпустимою дурістю. Адже його найперше і єдине на цю пору завдання зводилося до того, щоб якомога тихіше й непомітніше скоротати час до головного діла, яке чекало на нього у Сараєві. Уся місія полягала у впливі на ключові події, а до них усе мало розгортатися так, як і вперше, без жодних змін. Бійка з напівп’яними задаваками у Старому Стамбулі навряд чи могла б істотно вплинути на плани австрійського імператорського дому, але хто його зна…
Рух привернув увагу англійців.
— Сер, ви не подібні на турка, — сказав водій, явно найязикатіший із цілого гурту. — Ви англієць? Француз? Німець? Нам потрібна випивка. Ви по-бусурманськи говорите?
Треба було просто сказати «ні» і піти собі.
— Ви у Стамбулі, — тихо мовив Стентон натомість, — тож майте трохи поваги. Господар цього закладу — мусульманин, і ніякої випивки ви тут, звісно, не знайдете. Ще рано, тому повертайтеся у Перу і проспіться. Тільки за кермо не сідайте, або я заберу у вас ключі.