Дейвіс схвально форкнув.
— Стентон абсолютно правий, — сказав він. — Невдалий замах стане катастрофою.
— Ну, від кожної випадковості, звісно, не застрахуєшся, — буркнула МакКласкі. — А якщо все пройде вдало?
— Згода, припустимо на секунду, що нашому кілерові все вдалося, — повів далі Стентон. — Він мандрує назад у часі і всаджує кулю в серце одному з найдосвідченіших і найдосконаліших шпигунів у Європі. Які будуть наслідки? Ясна річ, свою діяльність «Чорна рука» не припинить, у цьому можете не сумніватися. Провідники, які гинуть мученицькою смертю, відкидають довгу тінь. В Апіса були товариші, кровні побратими, такі ж жорстокі і фанатично віддані сербській справі, як і він сам. Гляньте на них: Антич… Дулич… Маринкович… Попович…
Стентон обернувся до зернистих фотографій на стіні навколо Апіса, поєднаних відрізками зеленої стрічки. Важкі, застиглі погляди. Кожного з цих чоловіків легко можна було уявити або вбивцею, або поліцейським, і вони, природно, в обидвох цих іпостасях і діяли.
— Що робитимуть вони після загибелі свого вожака? Одне можна сказати напевне: зброї не складуть, тут зовсім не треба бути провидцем. Насправді їх вогнем палитиме бажання помсти. І кого вони звинувачуватимуть? Знову ж таки, не найманця з майбутнього. Ні, провину покладуть на австро-угорську розвідку й у відповідь постараються вдарити австро-угорців туди, де болітиме найбільше. Наприклад, уб’ють когось із тамтешнього імператорського дому. Скажімо, ерцгерцога Франца Фердинанда. Тож прибравши Апіса, ми аж ніяк не усунемо загрозу від ерцгерцога. Просто плануватимуть і здійснюватимуть плани вже інші люди. Люди, чиїх задумів ми не знатимемо. По суті, замах на Апіса, вдалий чи невдалий, позбавляє нас нашого єдиного козирного туза. Бо що зробив Апіс, нам відомо. Ми знаємо, що він організував убивство ерцгерцога двадцять восьмого червня 1914-го, і знаємо, як він це зробив. Якщо дата зміниться, ми знатимемо не більше за тодішніх австрійців. Отже, найнадійніший спосіб запобігти вбивству Франца Фердинанда — не дати натиснути на гачок тому, хто справді його вбив, і зробити це в останню мить.
Уперше на жорсткому зморшкуватому обличчі Дейвіса з’явилася якась подобизна посмішки: тонкі губи скривилися, мовби хтось зробив ножем надріз на шкурці запліснявілого лимона.
— Ви таки знайшли гідного кандидата, професорко, — сказав він.
— Ну, я ж вам казала: це той, хто нам потрібен, — дещо ображено відповіла та. — А ви мені не вірили.
Дейвіс обернувся до Стентона; ледь помітна тінь посмішки протрималася на яструбиному лику не довше секунди.
— Чиста пррравда. Якщо бути відвертим, капітане Стентон…
— Колишній капітане, хіба що, — поправив старого Стентон. — З полку мене витурили.
— У тім-то й річ. На засіданні розвідувального комітету ордену Хроноса торік навесні я наголошував, що мені дуже не до вподоби ідея довірити долю європейської цивілізації людині, яка проміняла вельми перспективну кар’єру армійського офіцера на популярність у мас-медіа…
— Взагалі-то все було не зовсім так…
— Але дурень той, хто не визнає своїх помилок. І твій стиль мені таки до вподоби, синку, дуже до вподоби. МакКласкі мала рацію, ти для цієї роботи просто створений. І перше твоє завдання — дістатися за два місяці до Сараєва й нейтралізувати вбивцю ерцгерцога.
— Гаврила Принципа, — сказав Стентон.
— Еге ж. Принципа. Чоловіка, який зробив перший постріл у Великій війні.
— Недоумок, дурнуватий недоумок, — гірко пробурмотіла МакКласкі.
Всі троє повернулися до фото на стіні. Зі знімка, розтиражованого у минулому столітті мільйони разів, на них дивився мало не романтично печальними, глибоко посадженими очима безглуздо молодий, дещо спантеличений дев’ятнадцятилітній хлопець.
Невже через вісім тижнів Стентон справді матиме нагоду подивитися в ці очі не на фото, а наяву? Він уже майже вірив, що так воно і буде.
12
Рано-вранці тридцять першого травня 2025-го року Г’ю Стентон покинув кембриджський Трініті-коледж; їхав у невеличкому кортежі, який, йому на подив, супроводжувала поліція. Можливо, кращі роки хроноситів були вже й позаду, та серед них числилося ще, схоже, кілька вельми впливових осіб.
— Краще перестрахуватися, — пояснила МакКласкі. — Уяви собі, Ісаак Ньютон з трьохсотлітньої давнини призначає нам на конкретну годину побачення з історією, а ми запізнюємось через затори на дорозі. В Туреччині нас також чекатимуть копи. Як це влаштували — Бог його зна, але в декого з наших збереглися ще чудові зв’язки в міністерстві закордонних справ, це я знаю напевне.