— Якщо виявиться, хоч це й малоймовірно, що Ньютон таки мав рацію, мені потрібна буде ясна голова, — сказав він. — Мандрувати в часі напідпитку якось не хочеться.
Після вечері Стентон залишив професорку насолоджуватися кавою з коньяком, а сам пішов перевдягнутися. Зиркнув на себе у дзеркало і подумав, що в одязі, який пасував би спортсмену чи мисливцю початку двадцятого століття, — гольфах, бриджах і цупкій твідовій куртці — матиме цього вечора у Стамбулі вигляд доволі дивний. Утім, це місто славилося розмаїтими вечірками, тож навряд чи хтось узагалі зверне на нього увагу. Потому він перевірив спорядження, спаковане у великий ранець, а також у менший, запасний на екстрений випадок, де було все те саме, що й у великому, лиш у меншому обсязі. Брав із собою зброю і вибухівку, медикаменти, комп’ютери, документи і багато грошей у валюті різних країн та урядових облігаціях, майстерно підроблених за оригінальними взірцями з музеїв і банківських архівів.
О десятій вечора вони з МакКласкі зустрілися у вестибюлі і знову поїхали лімузином через Галатський міст. Вечірні вулиці заполонили натовпи охочих прогулятися, тож просувалися вони цього разу повільніше і власне тому й виїхали завчасу.
Дивлячись через вікно машини, Стентон вирішив, що нічого опівночі не трапиться. Надто вже реальним, надто міцним на вигляд видавалося двадцять перше століття за склом. Була субота, і місто мало намір добряче розважитися. З дверей ресторанів лунала музика. На кожному кроці — усміхнені, веселі обличчя. Все це жваве, рухливе, тріпотливе життя просто не могло взяти і з доброго дива щезнути, щойно годинник проб’є північ.
І знову МакКласкі ніби прочитала його думки. Ймовірно, вони просто віддзеркалювали те, про що думала вона сама.
— Влітку 1914-го світ теж здавався міцним і непохитним, — мовила професорка. — Раніше такого не бувало, направду. Життя, мовляв, ще ніколи не було таким безпечним і передбачуваним. Та все розвіялося мов дим. Зникло за кілька коротких літ. Не думаєш, що цей світ може розтанути без сліду так само раптово?
— Той світ знищили розпеченим свинцем, отруйним газом і бризантною вибухівкою, — відповів Стентон.
— Газ. Бризантна вибухівка. Гравітаційні зсуви у часі та просторі, — сказала МакКласкі. — Все це — фізичні явища на субатомному рівні. У Велику війну один-єдиний снаряд із великокаліберної гармати міг випарувати хтозна-скільки людей. У буквальному сенсі звести їх до клітинного рівня. Трансформувати матерію і відправити її у вільне плавання всесвітом. Твої складові вирушать, гадаю, у мандрівку не таку драматичну. Гравітація, безперечно, — найбільш стала сила в усесвіті. Все нею наділене, все зазнає її впливу. То чому час має бути винятком?
Вони вже наближалися до мети, і натовп на вулицях відчутно порідів. Район старих міських корабелень особливою популярністю не тішився, й усміхнені обличчя навколо траплялися дедалі рідше, а гамір вечірок і веселі крики безтурботної молоді поступово стихали віддалік.
— Тихо й спокійно, — пробурмотіла МакКласкі. — Якраз те, що треба.
Насправді, де ж пак. Коли машина повернула на потрібну вулицю, у вуха їм раптом ударила пульсуюча хвиля трансмузики. Тротуар перед будинком, де ще кілька годин тому не було ні душі, тепер періодично накривало світло.
— От дідько, — вилаялася МакКласкі.
Єдиний охоронець стояв, страшенно збентежений, неподалік на вулиці.
— Вибачте, пані професорко, — залопотів він. — Вони щойно прийшли і просто ввірвалися досередини. Святкують, комусь стукнув двадцять один. Їх там не менше двох сотень.
— Боже мій милий, — сполотніла МакКласкі. — Спонтанна рейв-вечірка, бодай би їм. Про це Ньютон не подумав.
— Викликати поліцію? — спитав охоронець.
— Ні! — притьмом заперечила МакКласкі. — У жодному разі. На це немає часу. Щоб їх порозганяти, треба кілька годин, та й буча буде чималенька. Г’ю, ходімо!
Вони проштовхалися крізь гурт обкуреної та задурманеної «екстазі» молоді, що юрмився перед вхідними дверима, і ввійшли в дім. За тих кілька годин, що минули після їхнього першого приїзду, все тут змінилося до невпізнання. Різко спалахувало сліпуче світло, гриміла й пульсувала гучна музика, повсюди танцювали, цілувалися, химерно виверталися і викручувалися людські тіла.
— Бачиш, Г’ю, — закричала МакКласкі, — це те, про що я постійно товкмачила тим дурнуватим марксистам, діалектичним матеріалістам. Історію роблять люди. Збіги обставин, чиїсь капризи і забаганки. Ось через цю банду п’яних рейверів Велика війна, можливо, таки почнеться і знищить Європу. Через день народження якогось ідіота! Але ми зробимо все, що зможемо. Ходімо!